Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Ну, то давно було, а от зараз що відбувається? Дуже дивна сімейка, відлюдники якісь.

– Ви казали про лист? – питає Багдасаров.

– Ага, ось, – віддав йому конверт, що мені їх благородь дали.

Поручик прочитав листа від Мельникова і каже байдуже:

– Перекажіть пану штабс-капітану, що не маю жодної можливості зробити йому візит, оскільки не хочу покидати наречену та її батька. Полковник Стасов зараз дуже хворіє, прислуги немає, а Оленьці самій важко буде. І ліс ми не продаємо.

– Ось ваш чай, пийте та йдіть собі з богом, – баришня Стасова сердито поставила чашку переді мною. Поручик втупився в підлогу, мабуть, ніяково йому за неґречність своєї нареченої.

– Дякую, – кажу і сьорбаю той чай. Ох і чай! Тільки назва, змивки якісь. Я ж бо теж не дуже шикую, але на чаї вже не економлю, бо то ж остання справа. Купую у колоніальній лавці хороший чай, заварюю тільки раз, а потім хлопцям віддаю. Ті скеси, що після мене, ще тричі заварюють, тільки-но б гроші не витрачати. Але навіть і той їхній вже третій краще цих помий, якими пригостили мене. Якби не справа, то і не пив би, пішов би звідси куди подалі. Але я людина служива, є наказ, то є наказ. Ще нічого не знаю про справи тутешні, значить, мушу якось залишитися та дізнатися. Чайок попиваю та посміхаюся доброзичливо, як умію.

– Якщо буде ваша добра ласка, то залишуся тут на ночівлю. Бо вечір вже, а потяг буде лише вранці. Ви не хвилюйтеся, я людина бувала, мені аби прилягти десь, хоч і на підлозі. Клопоту зі мною не буде.

– Ні! – різко каже Ольга.

– Оленько! – втручається поручик, який ще совість має і розуміє, що не можна людини у ліс викидати, коли вже сутеніти починає.

– Ні! – стоїть на своєму вона. Диви, яка жорстока!

– І ногу я натер, поки йшов. Ліву, – кажу і мармизу роблю нещасну. – Невже виженете православного християнина, як собаку, до лісу? – аж голосом затремтів, щоб переконати таки.

І хоч Ольга мовчала насуплено, а Багдасаров махнув рукою.

– Та залишайтеся вже, коли так.

– Ой, дякую! А то ніг під собою не чую, набігався, наче собака, – ото дякую, а сам чай у бік відставив, щоб не пити.

Коли чую – віз якийсь приїхав. Кінь заіржав, крикнув хтось «Тпру!» голосом грубезним, майже скандальним. Поручик аж здригнувся, коли почув.

– Олю, це Ігнатій Євсеєвич, – сказав Багдасаров голосом стиснутим, наче хтось йому горло душив. Стасова одразу надвір побігла, стрибала через провалля у підлозі, наче козеня. Ну і я вийшов подивитися, хто це приїхав. Онде на вулиці стоїть фіра, біля неї здоровезний чорнявий дядько у картузі й жилетці. Ольга до нього підходить, він її хапає і цілує, жадібно, по-господарськи так, наче ото господар корову за роги бере. Бородище у гостя чорне, лопатою, очі гнівливі, грізні. Ольга з його лапищ довгих виривається, щось шепоче йому.

– Добридень вам, – вітаюся.

– А ти хто? – питає бородань сердито.

– Іваном кличуть. Ліс я приїхав дивитися, але пани кажуть, що не продають. Оце переночую і піду завтра на станцію.

– Переночуєш? – питає в мене і дивиться так важко, наче по два пуда у кожному оці в нього.

– Ага, а то ж заморився я тут. Візника не знайдеш, все пішки та пішки.

– Давай я тебе зараз відвезу, – несподівано запропонував бородань.

– Потяг тільки зранку буде, – розводжу я руками, мовляв, і радий би був, та не вийде ж.

– На станції і поспиш! – аж розлютився чомусь чорнявий гість.

– Ні, дякую, я краще тут, – посміхаюся я примирливо. – Може, допомогти? – питаю і киваю на кілька кошиків, що стоять на возі. Видно, що там продукти різні, свічки, ще щось у мішках.

– Не треба, ми самі якось без тебе вправимося! – гримить мужик. І чого такий злий? Оце ж бувають такі, що гірші за собаку.

– Ну то справа хазяйська, як забажаєте, – розвів я руками і пішов собі прогулятися. Накульгую, бо ж сказав, що ногу натер. За рогом будинку зупинився, прислухаюся до розмови. Та звідси годі щось почути. Дивлюся на будинок, який незрозуміло як і стоїть, плюю в землю спересердя на дурість людську. От лайдаки, як це до такого довести можна було? Дурні ці пани. Бог їм все дав, а вони гублять. Мені он кожну копійку заробити треба, вигризати, вибігати, а їм на дурняк прийшло і так само відходе. Дерева он підступають до будинку майже впритул, залишається вузенька стежка під стінами. Добряче витоптана, наче хтось постійно навколо будинку ходить. Потім он драбина для чогось на горище веде. І пахне звідти якось дивно, ніби димком якимось, тільки незвичним, не тутешнім. Наче знайомий запах, але щось не можу згадати, де я той запах раніше чув. Даремно я браунінга свого не захопив. Якось тривожно, моторошно тут. А ще сутеніти почало швидко. Ліс же навколо, хащі справжні. Повернувся до будинку, а там вже Стасова мене чекає. Строга та невдоволена.