Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Прокидайся, Ваньку, під холеру!

Кричить і голос її став грубим, чоловічим, вимогливим. Таким, що аж вуха дер, то прокинувся я у холодному поті, очі продер, ротом повітря хапаю, наче риба на пісочку. Коли дивлюся – біля мене сидить його благородь штабс-капітан Мельников. Тьху, насниться ж таке… Підхопився, вскочив у чоботи, витягнувся во фрунт, і як положено, доповів про тих бундівців. Але його благородь якось те слухав без особливого інтересу, хоч ще вчора кричав, щоб кров із носа знайти бунтівників. Ось і зрозумій те начальство…

Зиркнув сердито Мельников на тих філерів, що затрималися, і вони миттю здиміли з грізних начальственних очей.

– Слухай, Ваню, – каже мені й голос якийсь у нього дивний. Лагідний, чи що. Невже просити буде. У їх благородія завжди голос лагідний, коли просять щось. Наче медом ллють. – Сідай, Ваню, ми ж не на параді. Є в мене до тебе доручення приватного характеру. Зробиш? – дивиться так уважно на мене. А я мовчу. Бо людина серйозна, спочатку хочу почути, що робити треба, а потім вже обіцянки даватиму. – Мені брат мій, Ніколаша, написав. Ну, ти знаєш, він артилерист, аж у Порт-Артурі служить. Пам’ятаєш, приїздив минулого року?

– Пам’ятаю, – киваю. Як же не пам’ятати? Тоді на Трійцю два братчики так горілки нарізалися на радощах, що буянити затіяли. Вже поліція в’язати їх почала. Добре, що знав городових у центрі, сунув на лапу і відволав панів офіцерів, а то б не минути їм відпочинку на гарнізонній гауптвахті.

– Так ось, пише Ніколаша, що товариш його по полку, поручик Багдасаров, поїхав до нареченої своєї, доньки полковника Стасова, і не повернувся. Замість цього у відставку подав, шле якісь дивні листи, і за нього в полку хвилюються. Бо підозріло це все.

Тут вже я здивувався. Чого тут підозрілого, коли ясно все, наче божий день.

– Ваша благородь, може, той поручик того, горілочки перепив. Трапляється таке. Ось коли я служив у Туркестані, так там один ротмістр і не таке вчудив. Якось схопив шаблю свою та накинувся на череду овець, яку до Самарканду на базар гнали. П’ятьох зарубав, інші втекли. При цьому кричав «Ізиді, сатана!», «З нами хресна сила!» та «Православному воїнству побєду даровав!» Ледь схопили його та водичкою холодною полили. Коли до тями прийшов, то розповів, що здалося йому, наче череда овець – то воїнство нечистої сили, яке кричить «З’їмо Русь, з’їмо!» і на святу Москву рухається. А вогняний янгол із неба сказав тому ротмістру, що він остання надія православ’я і мусить те нашестя зупинити тут і зараз. Після чого і схопився ротмістр за шаблю. Коли ж з’ясовувати почали, чого ж це вогняні янголи з небес висходити почали, то виявилося, що ротмістр три дня без висмички пиячив. А воно ж спека. Потім ще якихось кізяків покурив, які місцеві курять, ну ото і сплутав овець із чортами. Потім довелося платити за них. Горілка, вона і не ті дива робить, – кажу. Мельников тільки хмикає.

– Цікава, Ваню, байка, тільки не про нашого поручика. Багдасаров не п’є. Зовсім.

– Чого ж тоді залишився?

– Ну, може, закохався і не схотів розлучатися. Справа молода, зрозуміла. Але брат просить з’їздити і перевірити, що воно там насправді відбувається. Їхати недалеко, до Чернігівської губернії. Я б сам з’їздив, але ж ти знаєш, що ми готуємося до візиту государя-імператора, весь Київ на вухах, не можу і на день відлучитися. А ти, голубчику, поїдь, роздивися, чи все воно добре. Потім доповіси. Ось тобі лист до Багдасарова і гроші на дорогу.

– Слухаюсь, ваша благородь.

Вже за годину їхав я у потязі. Виходити довелося на якомусь полустанку в лісі. Виплигнув, а тут навіть візників немає. Глушина. Постукав до першої хати.

– Доброго дня. Чоловіче, до маєтку полковника Стасова далеко? – питаю у мужика, який із хати вийшов.

– Вісім верст, – каже і нумо за двері ховатися.

– Та почекай! – кричу йому. – Відвезеш?

– Ні! – аж крикнув дядько і за дверима сховався, наче я йому не заробити пропонував, а витратити.

Пішов до другої хати. Ціну назвав, потім збільшив, подвоїв, потроїв, та куди там. Не хочуть везти і край. У кілька дворів стукав, та тільки почують про полковника Стасова, так відразу насуплюються місцеві й везти відмовляються, хоч їм палю на голові теши. Бачу, що не буде діла, плюнув на все і пішки пішов, ходити мені не звикати. Дорога спочатку непогана була, бруківкою вкладена, потім вже путівець звичайний. І чим далі, тим все більш зарослий. Таке враження, що майже і не їздили ним. Дивно це, бо ж наче маєток великий, кілька тисяч десятин, як мені у потязі казали. Може, яка інша дорога є і нею їздять?