Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

– Либонь, ти, Фімо, найдурніший бандит на цілу Одесу, якщо знову до мене з револьвером лізеш, – сміюся, – чи тобі таки треба вухо відстрелити?

– Не жити тобі! – сичить він, – Обложили вас, як вовків позорних! Тільки висуньтеся, одразу положать разом із курвою вашою! – і з ненавистю так дивиться на Любушку. – Бенціон від тебе не відстане! З-під землі дістане, сучко…

Щоб далі його не слухати, запхав рушник у рота, бо що там він розумного скаже, той Фіма. Зв’язали його, потім сповили у простирадло і у ванну поклали. З одним розібралися, але як з іншими бути? Бо ж добряче я допік Бенціона з різаним газетним папером замість грошей у валізі, мабуть, із нього зараз вся Одеса сміється. За таке, що обдурили його, як православного, не вибачить Бенціон. А тут ще і Любушка…

– Тікати треба, – кажу я.

– Не тікати, а відступати на заздалегідь підготовлені позиції у рамках тактичного маневру! – повчально каже Мельников. – От видно, Ванько, що ти у кадетському корпусі не вчився.

– Та куди вже нам, гречкосіям, – зітхаю, але зовсім не через походження. – Як же мені вивести вас, ваше благородіє?

– Іване Карповичу, я тут в одному романі читала, – зненацька встряє Люба. – Що благородний герой втік від негідників у жіночій сукні…

Спершу хотів вилаятися на неї, щоб не верзла бозна-що. Бо яка там жіноча сукня, коли що я, що їх благородіє – справжні чоловіки і з дамами нас хіба сліпий сплутає. Тим більш, що і в мене, і у їх благородія вуса. В мене вони хоч маленькі, німецького фасону. А у штабс-капітана розкішні, доглянуті, чорним нафарбовані, бріоліном намащені! Та то ж його офіцерська честь, а не вуса! Дивлюся на них. Їх благородіє погляд мій помітили.

– Ти чого, Ванько? – схвильовано так запитують.

– А що робити, ваше благородіє? – стенаю плечима. Без слів він мене розуміє, аж підхоплюється.

– Та ніколи! Чуєш? Ніколи на таку ганьбу не піду!

– У вікно подивіться. – А там вже з десяток громил стоять. Чекають, поки сутеніти почне, і тоді вже прийдуть по наші душі.

– А як впізнають? Загинути у жіночому вбранні? Це безчестя! Та ніколи! Ніколи! – шепоче Мельников. – Ніколи! – додає ще, але чую я слабину в його голосі.

– Справа ваша. А я от людина проста, до офіцера не дослужився. Мені врятуватися важливо, так я спробую.

Пішов у ванну, намилив вуса свої й ну голити. Дивиться на мене Мельников.

– Невже покинеш мене, Ванько?

– Ваше благородіє, я вже вас рятував, скільки міг. А зараз тільки один вихід, вислизнути звідси. Як вирішили геройськи померти, то нехай, ваше право. Я людина не горда, краще вже жіночу сукню одягну.

І далі голю вуса. А штабс-капітан їх крутять.

– Ванько, а оце ж від бандитів загинути – ганьба?

– Так точно, ваше благородіє, – киваю, сам вже доголився майже.

– А ще і жиди!

– Найсправжнісінькі! – вмиваюся.

– Давай сюди лезо! – кричить Мельников. Чутно, як Любушка у кімнаті регоче. От шибайголова, а не дівча, тут смерть поруч ходить, а їй смішно!

– Давайте я вас поголю, так краще буде, – кажу їх благороді, бо ж це я сам голюся, а вони все по цирульниках ходять.

Зголив. Та як, без жодної подряпинки, хоч їх благородіє сіпалися, наче кінь, що вовків почув. Важко було штабс-капітану з вусами розлучатися.

Потім Любушка з валізи своєї дістала одяг.

– Ні, панталони не треба! – запротестував Мельников.

– Одягайте, а то замерзнете ще, протягне, де не треба, – каже Любушка. Вміє вона переконати.

Одягли ми і панталони, і корсети, і сукні, й капелюшки. Тільки зі взуттям вийшла біда, бо в черевички Люби ані я, ані їх благородіє не влазили.

– Може, у чоботях пройдемо? – спитав Мельников.

– Ризиковано, – захитала головою Любушка, – а давай їх зубним порошком намажемо, щоб білі були!

Наквацювали ми зубним порошком чоботи, стали перед дзеркалами. Ну що, огрядні такі дами, не красуні писані, але дами, як не дуже пильно придивлятися. Ось так і вийшли ми втрьох під ручку – Люба посередині, а ми із штабс-капітаном по боках і руки в ридикюлях на пістолетах тримаємо. Просто так не здамося, компанію собі на той світ забезпечимо.

– Панове, заради Бога, ви зараз дами, а не гренадери на параді, – шепоче Люба сердито, – хоч крок не карбуйте і посміхайтеся.

Я й сам не дуже вірив, що вдасться, та Господь наш, видно, зглянувся – якраз із готелю виїжджала трупа театру-шансоньє мадам Мімі. Тож ми проскочили у тому галасливому натовпі мадамів повз громил, хоч зізнаюся – в мене тоді палець стерп на куркові пістолета… Вже як під’їздили до Києва, переодягнулися у вбиральні.