Юрій Камаєв - Стовп самодержавства, або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

Дивлюся, слухає баришня мене з цікавістю. Тож далі веду.

– Та як же, кажу, ти ж жона вінчана, гріх це перед Богом і людьми. Але вона не слухає, знай цілує мене. Не витримав я. Зустрічалися ми потай, кохалися гаряче, аж допоки благовірний її не дізнався і нас не вистежив. Він взагалі чоловіком тихим був і богобоязним, та як те взнав, ніби звіром зробився. Ще й братів із собою привів. А вони здорові, як бугаї, й кийки із собою прихопили. Відходили мене мало не до смерті та вмирати кинули, але я міцним виявився, вижив. А її, сердешну, таки до смерті забили, гироди. Пішов її чоловік за те на каторгу до Сибіру. Ось із тих пір, як бачу щасливих молодят, сльози самі собою на очі навертаються.

– Повчальна історія, – каже. Але бачу, зблідла баришня, хоч намагається виду не подати.

Влучив я у самісіньке яблучко, ніби на призових стрільбах. Винуватою себе почуває – не жених їй ті сліди на шиї лишив. Аж тут бачу – знов бородатий бричкою приїхав. Заходить по-хазяйськи до будинку. Поручик щось розказує йому і, видно, нервує Ігнат Євсеїч. Либонь, неабияк я заважаю цій компанії. Заходить він до моєї кімнати, бороду свою погладжує.

– Ногу, кажеш, зламав? Зараз подивимося, – і рукави закочує.

– А ти що, доктор? – питаю.

– Доктор не доктор, а коло коней якось вправлявся. А нога вона і є нога, що у коня, що в чоловіка, – буркнув бородатий, – знімай штани.

– При баришні, чи як? – питаю.

– Вийди, – наказує він панні Стасовій.

Еге ж, на короткій нозі він із баришнею, а сам із мужиків. Дивина та й годі. Лапнув він мені ногу в одному місці, потім в іншому. А далі я як заволаю.

– Хай тобі грець! Ти що твориш? Я ж тобі не худоба безсловесна! А ти нічого не тямиш у переломах кісток. Кажу ж доктора пришліть, я заплачу! – кричу, сам скривився, аж тремчу, наче моя нога ось-ось відпаде.

– Щось здається мені, що дуриш ти нас, чоловіче. Сідай, завезу тебе на станцію, поки я не передумав, – недобре усміхається той Ігнат Євсеєвич у свою чорну бороду.

– Що ж за люди ви? – кажу. – Гірші за нехристів! Колись, як служив у війську, під Кокандом мене перемитники підстрелили. Вискочив із-за гори просто на них. Поки втікав, кулю отримав та ще й у те місце, що ні самому подивитися, ані іншим показати. Ніби і дрібниця, а верхи їхати не міг. Тому мусили хлопці мене у тубільців лишити на кілька днів. А ті люди хоч у злиднях страшних жили, але останнім шматком хліба зі мною ділилися. Декому із християн варто у тих магометан милосердю і співчуттю повчитися! – скиглю я, за ногу тримаюся, шиплю, наче самовар розігрітий.

– Під Кокандом, кажеш… – хмикнув чорнобородий, – гаразд, буде тобі доктор.

Ось він, вражина, і є головним тут. І Коканд для нього, здається, слово знайоме. Нехай закурите ви вночі знову тієї трави афганської, а я тоді ще по будинку пройдуся. Закладаюся, немало тут є ще цікавого для нашого відомства.

Невдовзі баришня доктора привезла. Старенький, із борідкою клинчиком, свого саквояжа медичного до грудей тулить. Видно, побоюється чогось. Здається, не з їхніх, але хто зна…

Ногу мені промацав.

– Немає перелому, батенька, – каже. Ну я й сам те знаю. Тихенько смикаю його за рукав.

– Насправді я з поліції, докторе, – шепочу. Він киває мовчки – молодець, бо напевно, що нас підслуховують під дверима. – Докторе, допоможіть слідству, телеграму відправте, – і тицяю йому папірець.

– У вас, батенька, вивих був. Вам до завтра ніяк на ноги вставати не можна, – каже голосно, щоб вони чули.

Я лежу собі в ліжку. Ніхто не зайшов до мене аж до самого вечора. Навіть чаю не запропонували. Собаці й те б помий винесли, а мені – нічого. Вже сутеніти почало, коли знову отим солодким запахло. Я до стіни, знайшов трубу, через яку ото навіювали мені. Ну нехай, я обличчям до вікна і свіжим повітрям дихаю, а вже вся кімната у диму. Потім чую, голоси якісь за вікнами гомонять, наче люди якісь збираються. Далі вони усі на горище перебралися, вже й димком знайомим потягло. Тоді я тихенько, щоб не рипнути, вибрався з кімнати. Темінь, хоч у морду дай. Аби тільки десь не провалитися і дійсно ногу не зламати. Перша кімната – чиркнув сірником – просто звалище якихось старих меблів. Далі знову пустка, павуками заснована. Тут наче молоді живуть, там квітка на вікні стояла. Далі знову порожньо. Господи, як можна було до такого будинок довести? І ось нарешті в ніс вдарив важкий дух. Ніби несвіжою білизною, сечею і ще чимось, наче ліками. Я запалив сірника. На ліжку лежав старий чоловік із запалими очима, блідий, як полотно. Я вже думав, що то мрець, та він поворухнувся.