Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Не вдасться тихо! Я – відома особа!

– Іване Карповичу, ви дуже відома особа, вас знають по всій імперії, але не забувайте, що зараз усі думки публіки зайняті війною. Якби не вона, то вже б почався скандал, ми б змогли роздмухати ситуацію і домогтися вашого звільнення. Але тепер усе відійшло на другий план, поступившись війні. До того ж, саме наближення війни зміцнює позиції ваших ворогів.

– Яким чином?

– Розумієте, під час війни змінюється ставлення до дисципліни. А тут напад на поліцейського офіцера, рукоприкладство, та ще з боку мужика. У мирний час це б могло зійти з рук, але не у воєнний.

– Я захищав честь дами!

– Ця ваша знайома тільки все погіршує, – зітхає адвокат.

– Чому?

– Вона ж дворянка, а ви – мужик. Я – прогресивна людина, і я проти створення якихось каст, але в столиці досі багато хто вважає особистою образою той факт, що дворянка відкрито живе з мужиком. До того ж, вона заміжня, її чоловік – дворянин, якому мужик фактично наставляє роги.

– Вони вже багато років не живуть разом!

– Іване Карповичу, для людей, яким не подобаються відносини між особами з різних верств суспільства, це не аргумент.

– А як їм аргумент щодо того, що справник лаяв дворянку, не просто лаяв, а використовував слова, неприйнятні у пристойному товаристві?

– О, а ось це хороший аргумент. Спробую його використати.

– Мені треба вийти звідси, – кажу я, а адвокат знизує плечима.

– Не можу вам цього обіцяти.

– На хуторі дівчата залишилися самі. Я не знаю, на що здатний цей покидьок-справник.

– За це не хвилюйтеся, Іване Карповичу. Як я встиг зрозуміти, тутешній справник, звісно, негідник, але ще більше боягуз. Його повернули сюди з Сибіру, щоб дошкулити вам, він вислужується перед своїми покровителями, але сам не полізе на роги, бо ж розуміє, чим йому загрожує ваше бажання помститися.

– А якщо його покровителі накажуть зробити щось страшне?

– За це теж не бійтеся. Їхнє завдання – посадити вас і посадити тихо. А якщо щось станеться на хуторі, то справа набере розголосу. Вони воюватимуть тільки з вами, Іване Карповичу.

Адвокат підводиться.

– Зараз я повертаюся до столиці. Буду працювати над вашою справою далі. Вона важка, то не обіцяю якихось див. Але шанси є.

– Дякую, адвокате.

– Дякуйте пані Анастасії, – він дивиться мені в очі. – Ви близько знайомі?

– Рівно настільки, щоб я міг зрозуміти, яка вона надзвичайна жінка.

– Ну так, це факт. Що ж, до зустрічі, сподіваюся, що в наступний приїзд я потішу вас приємнішими новинами.

Адвокат пішов, а мене відвели до холодної. Чомусь весь день не давали їжі, а увечері відкрилася щілина у дверях, куди подавали їжу. Я побачив там незнайомого хлопця у формі городового. Він тицьнув мені якийсь пакунок.

– Це ваші передали, – він нервував, мабуть, боявся, що хтось побачить і донесе справнику. Одразу зачинив щілину і пішов геть від дверей.

Я помацав пакунок, загорнутий у товстий папір. Розгорнув, побачив пиріг. Куснув його. Пиріг був ні те ні се. Дивно, Уляна Гаврилівна завжди робила чудові пироги. Я жував, а потім перестав. Виплюнув усе з рота на підлогу. Принюхався до пирога. Він і пах зовсім інакше. І форма не та. Чий це пиріг? І чому мені приніс його якийсь незнайомий охоронець?

Я заліз на нари, сховався під ковдру і став чекати. Під стіною була маленька дірочка, в якій жили миші. Коли я ходив по камері, вони ховалися, а коли я тільки влягався, то вилазили, щоб пошукати їжі. От і зараз за кілька хвилин із нори висунулося невеличке мишеня. Почекало трохи, потім вилізло ще більше. Потім побігло. Майже одразу знайшло виплюнутий пиріг. Почало жадібно їсти. Мабуть, із їжею у тюремних мишей було не дуже добре. Я спостерігав. Десь за хвилину мишеня впало на бік і забилося в судомах. Потім ще кілька разів сіпнулося і завмерло. Мертве. Тут уже я затремтів від люті. Коли почув, що відкрилася щілина у дверях. Прийшли перевірити, чи живий я, чи ні. Добре. І я почав крутитися на нарах, удавати, що в мене судоми. Хрипів, лаявся, плювався, бився у корчах, а потім упав на підлогу і принишк. Тиша. Кроки в коридорі. Я лежав. Знову кроки, вже не одного, а двох.

– Точно здох? – питав справник Базілєвсов.

– Точно, точно! Сам бачив! – доповідав охоронець, який дав мені пиріг.

Гримнув замок на дверях, кроки вже у камері.

– Ось, мертвий, самі подивіться, – охоронець радісно штурхнув мене носаком у бік.

– Ну що, Ваню, довийожувався! – справник і сам ударив мене ногою. – Казав я тобі, що роздавлю, наче клопа, а ти не вірив! Роздавлю! Я – такий! Яків Базілєвсов за слова відповідає!