Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– У чому ж – у всьому?

– У нападі на чина поліції, дебоші, антидержавних закликах і погрозі зброєю, – промуркотів адвокат.

– Геть звідси, паскуднику, – сказав я йому, і він із полегшенням утік.

Хоч я і сидів у холодній, але все добре знав, бо охорона працювала на мене. Доповіли, що аж із Києва прибув слідчий, який буде розслідувати цю справу.

– Тільки той слідчий як приїхав, так засів у кабінеті справника, вже третю пляшку коньяку туди понесли! А щодо вашого адвоката, так справник його побив, і злякався він.

Усі ці новини мене не тішили, але більше за все хвилювався я за хутір, на якому залишилися лише Уляна Гаврилівна та Моніка. Мужики з Капітанівки мусили б допомагати, однак мужики цілий день сидіти там не будуть, допоможуть і підуть. А вночі від того клятого справника всякого можна чекати. Тільки й сподівався, що справник боягуз і дуже вже пускатися берега злякається.

Ще через день викликав мене до себе слідчий, молодий чоловік з опухлим від пиятики обличчям.

– Ну що, мерзотнику, будеш зізнаватися? – оце так і почав розмову.

– Бачу, хочете в історію потрапити, – посміхнувся я, а він здивовано на мене подивився.

– Що, яку історію?

– Та журнальну. Обов’язково напишу, як слідчі поліції поводяться з чесними підданими государя-імператора.

– Ти кайлом на каторзі махати будеш, а не писати!

– Попрошу не тикати! – кажу йому грізно. – Ще почую образу від вас, буду скаржитися, до самого Петербурга дійду, тут уже не сумнівайтеся.

Дивлюся, занервував він. Думав же, що залякає, зламає, а тут сам злякався.

– Ви, Іване Карповичу, мені не погрожуйте!

– А я не погрожую, а повідомляю про можливі наслідки. Службу знаю, то вимагаю дотримання законів і уставу.

– Не в тому ви стані, щоб вимагати щось.

– Стан у мене один – підданий государя імператора, ветеран служби, землевласник. Вимагав і вимагатиму дотримання своїх прав.

– Хуліган ви, Іване Карповичу, бунтівник! Напали в громадському місці на керівника повітової поліції, побили, зброєю погрожували, закликали до повстання і…

– Брехня од першого слова до останнього, суцільна брехня. Бо напав не я, а на мене. П’яний як чіп справник увірвався до вокзальної ресторації, почав поводитися неприпустимо для свого звання, дозволив собі зухвалі висловлювання у бік дами, яку я супроводжував. Бачачи, що пан справник не в собі і може бути небезпечним для суспільства, я спробував його вернути до тями, давши кілька ляпасів.

– Ударивши офіцера поліції!

– Пане слідчий, б’ють кулаком, я ж давав ляпаси, плескав пана справника по щоках, це вам кожен, хто там був, підтвердить.

– Розбили об його голову вазу!

– Випадковість, я виливав воду, щоб примусити справника протверезіти, а він сіпнувся і вдарив вазу головою.

– Ви погрожували йому завданням важких травм!

– Спитайте в офіціантів, поліцейських чи моєї супутниці, які все бачили, і вони підтвердять, що жодних погроз із мого боку не лунало.

– Ви шепотіли їх на вухо!

– Я розумію спробу пана справника вивернутися з ганебної ситуації, в яку він сам потрапив через горілку, але не можу її прийняти. Ніколи я не погрожував офіційним особам, бо сам довгий час був на службі. Тож рішуче відкидаю ці брехливі і зухвалі звинувачення.

– І ви думаєте, що повірять вам, а не офіцеру поліції?

– Звісно, мені! Я бездоганно прослужив в охоронному відділенні, маю державні нагороди, моїми оповідками зачитується вся імперія, а пан справник має в своїй біографії купу ганебних плям із Сибіром включно.

– Його виправдали!

– Все одно.

– Іване Карповичу, вам краще не пручатися! Рішення щодо вас прийняте не тут і навіть не в губернії!

– За свою честь я боровся і боротися буду.

– Як честь може бути у мужика?

– Мужицька.

На цьому розмова закінчилася, мене відвели до холодної. Далі мене не викликали нікуди. Охорона повідомляла, що кілька поважних людей із повіту – Посульський, Боротянський і Хомутинський – їздили до Полтави добиватися правди, але там пояснили, що справа під контролем столиці, й там усе вирішується. Якби був живий Павло Іванович Харитоненко, то з його зв’язками неважко було б мені допомогти, але Павло Іванович помер, а син його не поспішав мене виручати.

Я написав графу листа, в якому попросив узяти відпустку на службі і приїхати на хутір, побути там до мого звільнення. Листа віднесли на пошту, але відповіді поки не було. Я днями лежав на матраці в камері, аж поки мене не викликали.