Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Адвокат до вас приїхав, Іване Карповичу! – сповістив охоронець, що відчинив двері моєї камери.

– Адвокат? Той, що був?

– Ні, інший! Зі столиці! Його пускати не хотіли, так він скандалити почав, налаяв справника, той злякався і наказав пропустити! Поважний пан, виглядає як цабе якесь!

Мене відвели до тієї самої кімнати, де зі мною балакав слідчий. У кімнаті мене чекав якийсь чоловік незнайомий, добре одягнений, років за п’ятдесят, із впевненим поглядом, красивою сивиною у волоссі й акуратними вусами.

– Доброго дня, Іване Карповичу, – він підвівся, підійшов до мене і простягнув руку. – Мене звати Микола Платонович Карабчевський, я адвокат із Петербурга.

– З Петербурга? – дивуюся я.

– Так. Я займаюся вашою справою.

– За чиїм дорученням? – питаю я, бо не довіряю йому.

– Ось, – він дає мене невеличкий аркуш паперу. Бачу знайомий почерк.

«Ваню, твоя знайома Єлизавета Павлівна повідомила мене про неприємності. Я попросила Миколу Платоновича допомогти тобі. Він один з найкращих адвокатів столиці. Прислухайся до нього. Ми зробимо все, щоб тебе витягти. Хвилююся за тебе, але сподіваюся на краще. Твоя Стася». Внизу аркуша був ще слід від губної помади, здається, вона поцілувала папір.

– Ви знайомі з пані Анастасією? – питаю у гостя.

– Я палкий прихильник її таланту і не зміг відмовити у проханні щодо вас. Чесно кажучи, спочатку справа здавалася мені легкою, – він робить паузу.

– А зараз?

– Зараз виявилося, що справа значно складніша.

– Якщо ви натякаєте на гроші, то…

– Іване Карповичу, коли я працюю, я ні на що не натякаю, а завжди кажу те, що хочу сказати. Щодо грошей – це питання не повинно вас турбувати.

– Ви ж не задарма працюєте.

– Звісно, ні, але всі витрати взяла на себе пані Анастасія.

– Тоді в чому складність справи?

– Несподівано виявилося, що у цих провінційних чвар, які привели вас за ґрати, довге коріння, і воно веде до Петербурга.

– Що ви маєте на увазі?

– Маю на увазі те, що ваш арешт відбувся за наполяганням одразу кількох досить впливових осіб зі столиці.

– Кого саме?

– Мої знайомі в міністерстві внутрішніх справ стверджують, що за справою проти вас стоїть барон Раузен.

– Вперше чую про такого. Хто це?

– Впливова особа при дворі, зараз очолює кілька комісій уряду.

– Але чому така поважна особа звернула свою увагу на мене?

– Поки не знаю. А ще проти вас працює ваша колишня контора.

– Як?

– Охоронне відділення натякає на ваш можливий зв’язок із революціонерами.

– Що? Та це ж маячня!

– Якби в них були докази, думаю, вони б вас уже арештували самі. Та доказів немає. Але генерал Штейнер наполягає, що вас не можна відпускати. Генерала Штейнера знаєте?

– Так, його знаю. У нас був не дуже приємний досвід участі в одній із операцій, потім він пропонував мені дещо сумнівне, я відмовився. І пан генерал погрожували помститися.

– Поки вони тримають справу в таємниці, бо й самі ще не вирішили, як із нею бути. До речі, той самий Штейнер спробував було звинуватити вас і в шпигунстві.

– Шпигунстві? Це якась комедія. І за ким я шпигую в себе на хуторі? За собаками чи за курми?

– Штейнер згадував про те, що дівчина, яку ви виховуєте, є донькою іноземною підданої.

– Так, її матір загинула, я узяв Моніку на виховання, бо є її батьком.

– Ви регулярно надсилаєте листи до Італії.

– Так, я пишу одному італійському офіцерові, який знав матір Моніки і привіз дитину до мене. Я обіцяв, що писатиму йому про дівча і надсилатиму фотографії. До речі, наскільки я розумію, Італія наш союзник, а не ворог.

– Військова контррозвідка категорично відкинула можливість вашої участі у шпигунстві. Керівник контррозвідки Київського військового округу подав рапорт, де дуже високо відзначав ваш патріотизм і дякував за якусь секретну допомогу.

– Так, були справи.

– Іване Карповичу, чесно кажучи, я дивуюся вам. Як можна, сидячи на хуторі, встрявати у якісь інтриги між контррозвідкою і охоронним відділенням?

– Я не встрявав. Я б і далі жив на хуторі, але мені не дали. Вчинили провокацію, арештували, тепер звинувачують бозна в чому.

– Звинувачення досить серйозні.

– Маячня.

– Підкріплені свідченнями.

– Людей залякали, але на суді, перед присяжними, свідки скажуть, як усе відбувалося насправді.

– Справа в тому, Іване Карповичу, що присяжних може не бути.

– Що?

– Як ви знаєте, ось-ось почнеться війна. У воєнний час діє спрощений порядок розгляду справ. Мені здається, що ваші вороги хочуть дочекатися початку війни, а потім швидко і тихо засудити вас.