Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Дякую.

Я біжу. Це важко, бо днями у ямі я або сидів, або лежав. Ноги відзвичаїлися, але я не зупиняюся, біжу. Прислухаюся, щоб не наскочити на випадкового абрека. Але дороги пусті. Армійські загони ще тут, то ніхто не наважується вночі кудись їхати дорогою. Я біжу.

Не зупинився жодного разу, здолав багатенько верст, добіг до посту, крикнув «Допоможіть!» і впав непритомний. Мене підібрали козаки, коли опритомнів, то набрехав, що звичайний торгівець меблями, пограбували і викрали, а оце втік. Де лігво бандитів, не пам’ятаю, бо біг лісом. Добре, що виглядав жахливо, то не впізнали мене. Хоча спитали, чи не зустрічав я у полоні Івана Карповича Підіпригору, якого викрали і вимагають викуп, через що справжній скандал спалахнув в імперії, бо государиня вимагає врятувати знаменитого сищика, а поліція й армія не можуть його знайти. Між тим грізний абрек Зелімхан, який викрав Івана Карповича, обіцяє відправити його голову посилкою до Петербурга, то тепер усі посилки, в яких може вміститися голова, уважно перевіряють. Я слухав, а потім знову знепритомнів, бо був дуже слабкий.

Вранці мене відправили до Грозного. Там хотіли відвезти до поліції, але я сказав, що так мені тут погано, додому хочу і більше нічого. Козакам теж клопоту зі мною не хотілося, то відпустили. Я побіг до пансіону, де кімнату винаймав. Там господар сказав, що оскільки вчасно я не з’явився, то речі мої продані в рахунок боргу за оплату кімнати, жодних грошей у моїх речах він не бачив, то краще мені забиратися, інакше покличе зараз городового. Невже він мого обличчя на бачив, що обдурити вирішив? Дарма. Узяв я його, кілька разів головою об стіну приклав, а потім долоню свою ліву показав. Щоб він добряче роздивився.

– Або буде пика твоя нахабна точно така, або поверни, що взяв.

Повернув і речі, і гроші, все. З тим я покинув Грозний, обіцяючи собі, що ніколи більше на цей Кавказ не повернуся. Коли приїхав до Москви, то спочатку сходив до лазні, відпарився. Потім купив револьвер. Далі почав шукати колишнього контрабандиста. Який справді у велику силу увійшов. Їздив усюди на машині з трьома слугами, а жив у палаці на Софійській набережній, неподалік від будинку Павла Івановича. До палацу того проліз я через дах, коли там був лише один охоронець, якого зв’язав. Він вказав мені, де потаємний хід до підвалу. Там чотири дівчини жило, серед них і донька Стерлінґа. Мене побачили, дуже злякалися. Я всіх дівчат вивів нагору, дав грошей, з тих, що знайшов у палаці, наказав тікати. Говорив з ними по-російськи, Джесіка теж уже потроху розуміла. На обличчя собі я пов’язав хустку, щоб не впізнали ані дівчата, ані хто інший. Відправив їх через чорний хід і став господаря чекати. Думав запустити всередину, пристрелити і піти. Але, мабуть, відчув щось клятий горець. Наказав слугам заходити з парадного, а сам зайшов з чорного входу. Я слуг поклав на підлогу, зв’язав, питаю, де їхній господар, а він мені револьвер до потилиці приставив.

– Хто тебе послав? – питає, вже по-руськи балакав добре.

– Той, хто у тебе за спиною, – кажу йому і присідаю та б’ю. Вистрелити він устиг, а поцілити – ні, лише волосся мені обпалив. І покотився по підлозі. Але бувалий бандит був, револьвер утримав в руці – й ну далі стріляти. Я в нього раз поцілив, другий, а він досі живий, кричить. І дивлюся, що не в мене намагається влучити, а по вікнах лупить. Щоб на вулиці почули, прибула поліція і врятувала його. Сховався за шафою з книжками і пострілює. Набоїв у нього багато, а часу в мене – обмаль. Але дивлюся, що біля мене на столі велика шахівниця. І кожна фігура така замашна, з лікоть розміром. А на шафі канделябр великий стоїть. Згадав я, як в армії з хлопцями в городки грали. Схопив туру та й запустив. Якраз у нижню частину канделябра. Той з шафи і гепнувся. Скрикнув господар і впав на підлогу. Я підскочив, дивлюся, а канделябр голову йому проламав. І поліція вже у двері грюкає. Я до чорного ходу. Вибіг, хотів утекти, а там вулиця перекрита. Я через паркани побіг, один, другий, третій, а тут дивлюся, двір знайомий. Так це ж Павла Івановича Харитоненка! Ну, він мене у це вплутав, він нехай і виплутує. Побіг я у палац, назвався. Мене одразу до Павла Івановича, той мене як побачив, так аж зблід. Дивиться, наче на живого мерця, а потім на коліна як бухнеться.

– Простіть мене, Іване Карповичу, простіть! – кричить. Я до нього підскочив, підняв.

– Що ви таке кажете, за що прощати?

– За те, що викупу не дали! Але Іван казав, що бандити викуп візьмуть, а вас живим не віддадуть, бо ви кількох з них убили!