Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Тварюки, спустіться сюди, я вас передушу голими руками! – крикнув їм.

– Давай ти до нас, – кинули згори мотузку. Вони могли вбити мене, коли я ліз, а потім розповісти отаману, якого зараз не було, що вбили мене при спробі втекти. Але ні, вони не відпустять мене так легко. Що ж, пограємося. Я поліз.

Нагорі мене чекало четверо абреків, що наставили на мене гвинтівки. Побоювалися мене і розпалювали себе ненавистю. Потім один ударив прикладом, наскочили інші, почали бити, я знепритомнів. Коли опам’ятався, то був вже зв’язаний. Мене посадили біля багаття, поховали гвинтівки, бо зі зв’язаними руками вже не так мене побоювалися.

– Зараз ми будемо тебе вбивати, – сказав один із абреків і засміявся. Інші його підтримали.

– А ваш отаман знає?

– Не лякай нас Зелімханом!

– Чого лякати, коли ти і так боїшся! – посміхнувся я, а він ударив мене, завалив на спину. Потім знову посадили.

– Зелімхан тут головний, але він чомусь цяцькається з тобою. Тебе треба було давно вбити, а потім просто забрати викуп. А він чогось чекає. Та ми не хочемо чекати. Ти вбив мого брата, його дядька, а в нього – брата жінки! Ми будемо різати тебе на смуги, шакале!

– Я не вбивав дітей чи жінок, я не вбивав сплячих чи неозброєних. Я бився з воїнами. Вони могли вбити мене, але вбив їх я. Вбив у чесному бою. То в чому моя провина? Хочете вбити – вбивайте, але я не хочу слухати порожніх звинувачень.

Вони дивляться на мене, потім щось балакають по-своєму. Лунає ім’я Зелімхана. Кілька разів. Мене повертають до ями. Минає кілька днів, абреки повертаються з походу. По голосах чую, що вони задоволені. Потім затихають, мабуть, влягаються відпочити після безсонних ночей. Увечері мене витягають з ями. Бачу, що всі абреки зібралися біля великого багаття, сидять колом. Онде Зелімхан, а поруч із ним якийсь старий у папасі. Видно, що поважна людина, бо всі дивляться на нього, наче солдати на генерала.

Мене підвели до багаття, звільнили місце. Зелімхан роздивився синці та чорну кров у мене на обличчі, спитав охоронців моїх. Вони аж затряслись. А як гримнув на них, то голови похилили, щось мекають у відповідь. Наказав їм, і пішли геть від багаття.

– Вибач, що так сталося, – каже Зелімхан. Я киваю. – Чи готовий ти відповісти мені?

– Готовий. Я не можу до вас пристати.

Дивиться на мене невдоволено.

– Чому?

– Бо ж це мені віру кидати треба. Християнином я ж вам не потрібен.

– Не потрібен. Переходь до ісламу, ми тобі дамо дружину, коня, зброю. Будеш при мені славу здобувати, – каже Зелімхан. – Ось шейх Нажмуддін. Він лише заради тебе здолав довгий шлях.

– Ставай до нас, – каже шейх. Він невеличкий, худенький, зі строгим поглядом. – Кяфіри захопили наші землі, вони хочуть здолати наш дух, але з нами Аллах, і ми переможемо! Якщо перейдеш ти, то це по всій імперії пролунає і підбадьорить мусульман, які вже зневірилися, що зможуть перемогти невірних.

– Ні. Державу я не можу зрадити, а Господа нашого тим більше.

Невдоволено загуділи абреки, схопили за зброю.

– Бачу, що смерті ти не боїшся. А чи не боїшся ти тортур? – питає Зелімхан і дивиться гострими, як ніж, очима.

– Тортур? – я беру з багаття палаючу дровиняку і стискаю лівою рукою яскраво-червоне вугілля. Абреки скрикують, аж підхоплюються, наставляють на мене гвинтівки і заносять шаблі. Тиша, шипить та репається шкіра, тхне смаленим, моя долоня перетворюється на печеню. Я стиснув зуби, я стиснувся весь сам, тримаю палаючу гілку, потім кидаю її у вогонь. – Не боюся, – ледь хриплю, бо в горлі пересохло.

Тиша, чутно лише, як потріскують дрова у багатті й хроплять коні на галявинці десь неподалік. Зелімхан тихо наказує відвести мене до ями. Наступні дні я лікую руку. З ліків у мене тільки сеча. Я думаю, що треба було несподівано кинутися в атаку тоді, біля багаття, хтось би з абреків обов’язково вистрелив, і це б усе припинилося. Чим гірший варіант, аніж сидіти днями у темній ямі?

Багато днів, кожен я позначав на стіні ями. Перестав рахувати, скільки їх, але позначав. Якось почулася стрілянина. Потім і гармата десь далеченько вдарила. Абреки заметушилися і кудись помчали. Стрілянина чулася цілий день. Потім мене витягли з ями. Зелімхан і кілька абреків.

– Тебе посилено шукають, Іване Карповичу, – посміхнувся він. – Але не знайдуть. Вони пішли на Шалі, думають, що ти там. А викуп за тебе платити відмовилися. Ось, надійшов лист.

Він сунув мені аркуш. Я пізнав герб Харитоненків, красивим почерком сповіщалося, що Торговий дім «Харитоненко та син» ніколи не мав і не матиме справ із бандитами, тож вимогу про викуп рішуче відкидає. Почерк був не Павла Івановича, а Івана.