Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ні.

– Ні?

– Там багато брехні, бо ж людям потрібні геройства, а я – звичайна людина.

– Ти вбив моїх людей, а це найкращі бійці на всьому Кавказі, ти звільнив нашу здобич, ти ледь не втік. Щось забагато для звичайної людини.

– Чому я досі живий?

– Тому, що ми сподіваємося отримати за тебе викуп.

– Від кого?

– Від щасливого батька, сина якого ти врятував. Та і від твоєї родини, ти ж добряче заробляєш у журналах.

– У мене немає родини. Лише маленька донька.

– Ну, хтось же може заплатити? В тебе багато прихильників, які купують журнали. Запропонувати їм здати по рублю кожному – і це вже буде серйозна сума.

– Хіба твої люди не хочуть помститися мені?

– Хочуть. Вони збираються вбити тебе, коли отримають викуп. Вбили б зараз, але я переконав їх не відмовлятися від грошей. Вони згодні почекати тиждень-другий, цього ж вистачить, щоб зібрати гроші?

– Не знаю.

– Ти кажеш так спокійно, наче тобі однаково, чи зберуть гроші, чи ні.

– Хвилюватися треба за те, що від тебе залежить.

– Тут ти правий, – отаман посміхається.

– А де донька англійця?

– Навіщо це тобі?

– Коли він вмирав, то просив допомогти їй.

– Вона в гаремі у багатого купця з Ленкорані. Він дав великі гроші за білявку.

– Як звати купця?

– Навіщо це тобі?

– Щоб молити у Господа про його покарання.

– Абдул Малік.

– Дякую. А ти – Зелімхан?

– Так. Ти мене теж знаєш?

– Чув. Ти ж перший абрек на Кавказі. Я читав про твої напади. Особливо про пограбування банку у Кізлярі. Це було сміливо.

– А ти колись спіймав банду грабіжників банків?

– Так, було.

– Хочеш залишитися живим?

– Хіба це можливо?

– Так. Приєднуйся до нас.

– До вас? Я завжди ловив ворогів держави.

– І що тобі це дало? Ти як був ніким, так і залишився. Держава навіть викупу за тебе не заплатить. Якогось поганого офіцерика – а добрих тут немає, бо на Кавказ зараз потрапляють лише покидьки – держава викупить. Знайде гроші. А на тебе, мужика, – ні. То чого тобі триматися держави?

– А навіщо тобі я? У тебе і так великий загін.

– Мені потрібне твоє ім’я. Влада хоче виставити нас просто розбійниками, а ми ж ведемо боротьбу проти держави невірних. Ми захищаємо наш народ від продажних чиновників, від ділків, яким мало нашої землі, вони хочуть вирубати наші ліси і висмоктати нафту з наших надр. Якщо така відома людина, як ти, перейдеш на наш бік, то нас уже не назвеш просто бандитами.

– Якщо я перейду, то за тиждень тут будуть війська, які не підуть, поки не зловлять чи не вб’ють і тебе, і мене.

– Нехай війська приходять. Занадто багатьом з мого народу подобається мир. Занадто багатьох спокусили гроші. Занадто багато кажуть, що хочуть не воювати, а заробляти. Мені важко переконати їх, але коли тут будуть війська, то вони будуть палити аули, вирубувати сади, вішати заручників. І тоді мій народ знову стане готовим до боротьби, – він посміхається, робить паузу і гладить рукою свою борідку. – До того ж, ти – досвідчений воїн, у чому я переконався особисто. Досвідчений і сміливий, бо поліз один на багатьох, щоб тільки дотримати слова. Я поважаю людей, що не бояться вмерти і мають честь. Не поспішай відповідати, подумай. Я не обіцяю тобі легкого життя, але це буде цікаве життя. Інакше – смерть. Подумай. Відведіть його!

Мене відвели до ями, де я просидів ще кілька днів. Івана до мене так і не кинули, здається, йому таки вдалося врятуватися. Не знаю, який викуп вимагали абреки, але грошей би у Павла Івановича все одно вистачило. Я не сумнівався, що він заплатить викуп, навіть не подумає, що його спробують обдурити і віддадуть труп. Викуп мене не врятує. І сам я врятуватися я не міг. Бо яма була глибока, у три сажені, а ще накривалася зверху дубовою решіткою. Багато разів я намагався долізти до решітки, але не вдавалося, бо стіни були слизькі. Раз на день мені кидали шматок місцевого хліба, прісного та білого, опускали на мотузці глечик із водою. Я чіпляв до мотузки цеберко, яке було мені за туалет. Ось так і жив.

Тільки здогадувався, що відбувається нагорі. Якось увечері абреки почали збиратися в похід. В’ючили коней, перебирали зброю, а потім поїхали. Я сидів у ямі і молився. Останнім часом я багато молився. Цілими днями, щоб не здуріти в полоні. Не наважувався просити Господа про свій порятунок, просив лише за Моніку.

Молився, коли згори кинули каменем.

– Гяур, ти думаєш тобі допоможе твій Бог? – спитали згори і засміялися. Я продовжив молитися. Вони знову кидалися камінням, почали плюватися та лаятися. Сховатися у ямі було ніде.