Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Обов’язково.

Ми ще мило побалакали, Іван кілька разів згадував про вбитого сусіда, я тільки стенав плечима. На вокзалі Харитоненко-молодший провів мене до потяга і на прощання міцно потиснув руку, попросивши дати почитати розповідь про пригоди на Кавказі до їх відсилання у журнал.

– Звісно, ця послуга буде обов’язково оплачена, – пообіцяв він.

– У мене немає практики попереднього вичитування, але можете не хвилюватися. Жоден із моїх клієнтів ще не скаржився, що я написав щось зайве, – заспокоїв його.

Іван кивнув і побажав щасливої дороги. Я залишився сам у купе, викупленому для мене. Ще потяг не рушив з місця, а до мене вже прибіг його начальник із пляшкою коньяку і проханням підписати журнальчик. На наступній станції до потяга вийшов оркестр і натовп витріщак із транспарантом «Вітаємо Івана Карповича зі втечею з полону». Далі натовпи чекали на кожній станції, у двері почали стукати різні шанувальники моїх історій, а також газетярі, які хотіли дізнатися, що ж сталося на Кавказі. Я зачинився у купе й нікому не відчиняв. А коли вранці ми прибули до Ромен, то там уже зібралося кілька тисяч людей, що чекали на мене. Прибіг поліцейський пристав і почав волати, що ось-ось почнеться тиснява і загинуть люди. Вимагав, щоб я наказав їм розійтися. Я нагадав йому, що зі мною так розмовляти не можна. Пристав розлютився і втік, але потім повернувся і вже вмовляв мене заспокоїти натовп. Довелося виступити, розповісти дещицю цікавого про Кавказ, закликати всіх на боротьбу з ворогами держави і запропонувати прочитати подробиці в журналі.

Далі я хотів узяти візника та поїхати додому. Страшенно скучив за Монікою, але мене схопили, підняли на руки і понесли. Натовп кричав «Слава Івану Карповичу!» та ніс мене вулицями. Я намагався зупинити це, мені не потрібні неприємності з владою, але мій голос тонув у реві велелюдної ходи. Чесно кажучи, тоді я злякався, бо наче потрапив у бурхливу течію ріки, якою неможливо було керувати. Натовп ніс мене, у повітрі відчувалася напруга, і варто було комусь почати бити вікна чи кричати щось антидержавне, як гуляння з приводу мого повернення перетворилися б на бунт. Треба було щось робити, брати ситуацію в руки, щоб не довести до біди. Я вихопив револьвер, вистрелив у повітря і цим привернув увагу натовпу. Збрехав, що маю справу державного значення, тож мушу відбути для її термінового вирішення. Закликав усіх не піддаватися паніці і зберігати спокій, а зараз розходитися, щоб вороги держави не змогли використати на зло народну радість. Ледь-ледь вгамував людей, і натовп почав зменшуватися. Добре, що не було провокаторів, а так би два-три негідники в натовпі – й почалося б страшне.

Вже хотів брати візника, та пан Олексій Посульський дав своє авто. Швиденько доїхав на хутір, де був неабияк здивований, зустрівши свою бахмацьку товаришку Єлизавету Павлівну, якій мужики доповідали про зроблене в полі. Доповідали не гірше, аніж мені. Тобто взяла вона їх у руки міцно.

– Іване Карповичу, рада вас бачити, – вона підвелася і відпустила мужиків. – Сподіваюся, що ви не образитеся за мою дружню допомогу по господарству.

– Звісно ні, Єлизавето Павлівно, дуже вам вдячний. Хоча, чесно кажучи, не чекав вас тут побачити.

– Коли я дізналася про те, що вас викрали абреки, то вирішила, що треба приїхати на хутір і допомогти з оброблянням землі.

– І Уляна Гаврилівна на це погодилася?

– Спочатку в нас були деякі труднощі, але тепер це в минулому. Пізніше я доповім вам про всі результати свого господарювання, а поки вам, мабуть, хочеться побачити Моніку?

Увечері ми сиділи за столом усі вп’ятьох. Моніка в мене на руках, поруч Єлизавета Павлівна, граф, що дивився на мою товаришку невдоволено, та Уляна Гаврилівна, яку ми ледь умовили сісти за стіл. Я розповідав про кавказькі пригоди, всі тільки головами крутили, навіть Маєвський, який дуже захопився історією і навіть записувати одразу почав.

– Цей Зелімхан, він же найвідоміший абрек імперії! Кого він тільки не викрадав! Колись самого Шаляпіна викрав! Примусив співати для себе, а потім відпустив! А ви від нього втекли! Ну, Іване Карповичу! За вас! – кричав граф і випивав повну чарку наливки.

Я пообіцяв, що зроблю перерву і більше за справи братися не буду, бо дуже вже заморився і хочу побути вдома.

– А що у вас із рукою? – спитала вже потім Єлизавета Павлівна.

– За гаряче схопився, обпік, – пояснив я. – А що це на вас граф вовком дивиться?

– З кількох причин. По-перше, я виявилася байдужою до його романтичних нахилів, по-друге, не дала грошей на купівлю повітряної кулі.