Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ну, не знаю, – нічуся я.

– Господи, Іване Карповичу, я вас не впізнаю! Що ви оце мимрите та плечима стенаєте? – Єлизавета Павлівна дивиться на мене, а я намагаюся вдавати, наче все добре.

– Просто капітал треба великий… – кажу я першу-ліпшу думку.

– Я розумію, що ви не любите ризикувати капіталом, то пропоную почати справу на паях. Від вас ім’я та оренда ставка, від мене будівництво коптильні, керівництво виробництвом та продажами і витрати першого року. По грошах ви вкладатимете десь третину, а отримуватимете половину! Наважуйтеся!

– Але оце війна наближається…

– Іване Карповичу, людям їсти хочеться, хоч війна, хоч мир. Мабуть, і на Страшний суд дехто б рибки узяв. Тож війна для цієї справи неважлива. До того ж, можемо пожертвувати якусь кількість риби для нагороджених солдатів та офіцерів. Мовляв, купуючи «Коропи від Івана Карповича», ви підтримуєте нашу армію! І риба – це ж тільки початок, бо до риби пиво потрібне! Як справи підуть, обов’язково відкриємо пивоварню. «Пиво „Веселий сищик“ – знайде кожного»!

– Щось ви той, захопилися дуже, Єлизавето Павлівно. Як у нас на селі казали: «Дурень думкою багатіє».

– Іване Карповичу, якщо хочете досягти успіху, то треба захоплюватися, палати, не боятися, ризикувати. А інакше яка цікавість у житті?

– Та мені вдома добре, без ризиків.

– Ох, Іване Карповичу, зіпсував вас той клятий полон! Якийсь ви з нього приїхали зламаний, чи що. Тільки б удома сидіти і все, наче старий на припічку!

– Ага, набігався я, хочу відпочити. О, наче їде хтось! – я з радістю почув торохтіння двигуна. До хутора їхала якась машина, і це було добре, бо мені дуже хотілося припинити цю бесіду. І сам я відчував, що полон кавказький якось мене змінив. Знесилився я, чи що.

– Сходжу, подивлюся, хто там, – Єлизавета Павлівна була тепер у мене за секретаря і спілкувалася зі всіма відвідувачами. Схоже, їй це подобалося, казала, що засиділася вдома у Бахмачі, а тут наче у великому місті, хоч і хутір, але справ повно.

Чутно було, як авто під’їхало, грюкнули дверцята, потім голоси. Зараз Єлизавета Павлівна відправить відвідувача, і підемо пообідаємо, он уже з кухні пахне черговими дивами Уляни Гаврилівни. Коли почулися кроки на сходах. Схоже, що Єлизавета Павлівна поспішали до мене. Але ж авто не поїхало, відвідувач залишився. Щось сталося? Я ото про всяк випадок перевірив револьвер у потайній кишені свого костюма. Тепер така кишеня у всіх моїх піджаках була. Револьвер був на місці, а ось зайшла Єлизавета Павлівна якась схвильована, що на неї було не схоже.

– Там вас питають. Якийсь дуже нахабний відвідувач. Я йому пояснювала, що ви хворий, але він наполягає, що його обов’язково приймете. Ось, передав візитку. Дивну якусь.

Я взяв ту візитку: на дорогому папері золотом було написано: «Фіма Ширман, вирішую питання». Я одразу згадав одеського бандита, якого двічі обдурив і сподівався, що більше не побачу. Аж ось він приїхав. От уже не чекав я цього візиту так не чекав.

– Де він? – спитав швидко.

– Та біля воріт стоїть.

– З ним ще хтось є?

– Ні, сам приїхав.

– Може, у машині ховаються?

– Машина відчинена. А що, він небезпечний?

– Можливо. Зараз з’ясуємо. Зачиніть двері за мною і не виходьте, що б не відбувалося.

– Та хто він такий?

– Байдуже. Робіть, що я кажу.

Ось що добре з Єлизаветою Павлівною, так це те, що швидко вона все розуміє. І спокійна. Інша б розкудкудакалася, наче курка під кібцем, а ця спокійна, хіба що побіліла. Так і я побілів. Швиденько спустився, вийшов у двір, почув посвистування. Фіма стояв за воротами. Що йому потрібно? Я не знав, але був певен, що якби він вирішив мститися, то діяв би інакше. Бив би зненацька, а не ось так би підставлявся. Я вийшов із двору. Ось і Ширман, в ошатному білому костюмі і франтівському капелюсі.

– Доброго дня, Іване Карповичу, радий вас бачити! – він розпливається у посмішці.

– Про себе не можу цього сказати, але день добрий, – намагаюся говорити спокійно і слідкую за його рухами.

– Я хотів би поговорити з вами, Іване Карповичу, але спочатку дозвольте мені вас трохи заспокоїти, щоб не було зайвої напруги. Я прийшов до вас із миром, Іване Карповичу. Тому приїхав сам і без зброї. У чому можете переконатися, – він розкриває піджак, піднімає його поли, показує, що зброї у нього справді немає. – Навіть улюблену тростину не брав, щоб вона нам не муляла. І хлопців своїх залишив у Ромнах. Якщо хочете, можете мене обшукати, щоб не було підозр.