Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

Далі зайшов пообідати у харчевню, яку тримали якісь східні люди, але не горці. Поїв там смаженого м’яса, завернутого у млинець, попив чаю і пішов чатувати біля «Орлиного гнізда». Потім заплатив трохи охороні і пройшов усередину. Онде Іван вийшов. Уже помитий і перевдягнений, але обличчя аж біле від люті, поруч його лакеї перелякані, певно, ще не бачили пана таким розлюченим. Підбіг портьє, віддав телеграму. Мабуть, від Павла Івановича, бо Іван прочитав, скривився, наче оцет пригубив, порвав на шматки. Лакеї щось казати почали, переконували, що треба виконати наказ батька, але Іван тільки головою закрутив.

– Не в моїх правилах відступати! – гаркнув на всю залу, аж люди оглянулися, і пішов. Лакеї за ним.

Я злякався, що панич до міста зібрався, але він пішов у коридор і там в окремий кабінет. Невдовзі туди і Стерлінґ протупотів, який перевдягнувся у клітчастий піджак і закурив сигару. Сигара – це як цигарка, тільки величезна, і не січений там тютюн, а цілі листи згорнуті. Дорого коштують ті сигари, але багаті люди їх полюбляють. Небагаті теж люблять ними напускати туману. Пам’ятаю, у штабс-капітана Мельникова була колись така сигара, яку він у шафі тримав, а діставав, коли хтось зі знайомих приходив. Дістане з попільничкою, де і попіл є. Таке враження, що ось тільки припинили їх благородь курити. Сигара якась дорога, всі гості тільки головою крутять, мовляв, ач як штабс-капітан поживає добре. Підуть, а їх благородь сигару в шафу – і до іншого разу. Сподівався, що ніхто її не візьме, бо почата. А потім прийшов його товариш із жандармерії, узяв і скурив, поки Мельников до керівництва бігав. Охоронне відділення і жандармерія завжди між собою ворогували, сперечалися, хто більше Отєчєству служить.

Я почухав бороду причеплену і пішов до коридора. Воно б треба було лакеїв перед дверима поставити, але лакеї були всередині, де сперечалися Стерлінґ та Іван Харитоненко. Говорили гучно, то було чутно аж у коридорі.

– Я цього не залишу! Вони мусять відповісти! Кров’ю заплатять!

– Та звісно ж, звісно, заплатять! – переконував Стерлінґ.

– Тоді чому козаків не посилаєте?

– Та й без козаків усе зробимо! Ось завтра побачите! Завтра тихо все буде, і свердловина працюватиме! Качатиме нафту! І готовий же проект залізничної колії! Є домовленість із губернатором Терської області про те, що фінансування буде навпіл з державою. Війна попереду, і нафта стане золотою! Купуйте, Іване Павловичу, купуйте!

– Я купую, але ж ви не хочете продавати, – несподівано спокійно каже Іван.

– Так Іване Павловичу, ви ж мене без кинджала ріжете! Як же можна продавати за третину ціни! І це зараз третину, а як підуть військові замовлення, то це і зовсім десята частина ціни буде!

– Але ж ви чомусь це золоте теля задумали продавати?

– Бо скучив з Батьківщиною, рідною Англією. Я ж тут у Грозному вже восьмий рік, і взяла мене ностальгія!

– Дивно, до цього ви десять років у Мексиці були і за Англією, здається, не сумували.

– Звідки ви знаєте, що я в Мексиці був? – щиро дивується англієць.

– Я завжди вивчаю людей, з якими збираюся мати справу, – дивує мене Іван, бо думав же, що самозакохане цабе, а тут показує, що розум є. Хоча козирі виклав ранувато. Ну, може, ще якісь у нього є.

– Так я ж і кажу, вісім років тут, десять у Мексиці! Я втомився. Хочу купити ферму в Йоркширі і відпочити, бо ж і не жив по-людськи, – не дуже переконливо пояснює Стерлінґ.

– Грошей, які я пропоную, вистачить для купівлі кількох ферм, – спокійно зауважує Іван.

– Але замало, як за продаж чотирьох робочих свердловин і дванадцяти, що в розробці! До того ж, пай у новому керосиновому заводі!

– Який тільки будується!

– Який уже на дві третини збудований.

– А тут іще хвилювання бидла.

– Це ми вирішимо, Іване Павловичу, завтра свердловина працюватиме!

– Стерлінґу, тут є й інші нафтовики, які бажають вийти з гри.

– Е ні, немає! – він гучно регоче. – Немає, я один, Іване Павловичу, тільки я, більше ніхто не хоче продавати те, що невдовзі почне коштувати значно дорожче.

– Ви почули мою ціну. З поваги до ваших зусиль з розбудови Грозненських нафтопромислів я додам ще п’ять тисяч.

– Іване Павловичу, це несерйозно!

– А серйозно не тримати робоче бидло при нозі? Якби це трапилося на одному з заводів мого батька, то вже зараз би негідники були арештовані і строго покарані!

– Іване Павловичу, завтра ми з’їздимо на свердловину і подивимося, який там порядок. Тоді ж продовжимо наші перемовини. Бо сьогодні не наш день. А тепер я запрошую вас до бару, трохи випити.