Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Дякую, я краще відпочину.

Я почув кроки і кинувся від дверей. Ледь устиг вибігти з коридора. Присів на диван і замовив пива, бо офіціанти дивилися на мене підозріло, ще попросять охорону вивести. Бо ж нишпорю, нічого не замовляю. Сиджу, бачу, що вийшли Стерлінґ з Іваном. Той з лакеями нагору пішов, а англієць замовив собі келих. Навіть відходити не став, випив, як за себе кинув, потім ще один замовив і тоді вже усівся на дивані.

Підійшов я до нього. Бачу, що чимось картається людина, неспокійна, наче на сковороді сидить.

– Можна присісти? – питаю. А він і відповідати не став, махнув рукою і допив келих. – Ще один! – наказав я офіціанту, і той не забарився. Стерлінґ на мене подивився здивовано. – Мене звати Іван Карпович, комівояжер. Тільки сьогодні приїхав. А ви давно вже тут?

Він дивиться на мене, з ним щось відбувається, але я не знаю, що саме.

– Я тут уже вісім років, вісім чортових років! – каже він і випиває келих, знову до дна, не залишає на сльози.

– О, добре, то ви тут усе знаєте! Я хочу меблями торгувати. Меблі для будинку, меблі для контори, меблі для готелів. Будь-які меблі!

– Їдьте звідси, – каже він заморено.

– Чому це?

– Бо тут не потрібні меблі. Нікому не потрібні меблі.

– Як так? У такому квітучому місті не потрібні меблі?

– Не потрібні, бо їх купують, коли збираються жити, а тут неможливо жити!

– Та чого ж? Нафта ж тут, гроші крутяться.

– Їдьте краще до Баку, а в цій дірці ловити немає чого.

– А що тут поганого?

– Що? Бандити. Усюди бандити, які паралізують бізнес, а влада нічого не робить!

– Не робить? Чому?

– Бо їй вигідно мати бандитів.

– Яка ж тут вигода? – дивуюся я.

– А така. Коли три місяці тому в мене викрали двох інженерів, куди я пішов?

– Куди?

– До начальника поліції. Без тих інженерів запуск нових свердловин був під загрозою. І знаєш, що він мені відповів?

– А це треба мені знати? – я наче лякаюся, як лякається поліції будь-який дрібний торговець.

– Треба. Так ось, він відповів, що поверне інженерів за п’ять тисяч. Потім скинув тисячу.

– Це як?

– А так. Я заплатив, і наступного дня інженерів повернули. Не знаю, як розподілилися гроші, але частина пішла начальнику поліції, а частина бандитам, ось це я знаю точно.

– Та не може такого бути!

– Може. Ще віскі! – кричить він офіціанту. – Або ось заворушення на свердловині. Чергові провокатори підбурюють людей. Щоб викликати сотню козаків, треба платити по червінцю за кожну шаблю начальнику Грозненської команди. Великі гроші, то краще я заплачу бандитам.

– За що?

– А щоб убили агітаторів. Вихопили з натовпу кількох головних і вбили. Інші притихнуть і завтра вже працюватимуть. Бандити всім потрібні. І спочатку здається, що з ними краще, аніж без них. Але це маячня, бо настає час, і бандити виходять з-під контролю, починають тягнути гроші з тебе ні за що! І ніхто не допоможе!

– Може, до армії треба звернутися?

– Армія у зносинах із бандитами, так само, як і поліція.

– Та ви що! Не може бути!

– Офіцери збувають зброю, продають заручників. Солдати раді підказати, кого б можна викрасти. Я спочатку був дурний і найняв кількох солдат в охорону, а вони здали мене бандитам. Довелося платити викуп, я ледь не збанкрутував у перший же свій рік тут. А я ж не якийсь дурень. Я робив бізнес у Мексиці! Сучій країні, як я думав, найгіршій у світі! Там я втратив дружину! Бандити напали на концесію, три десятки зарізяк, з кременевими рушницями! Я пристрелив чотирьох, інші втекли. А потім вичекали, поки я поїду в місто, і знову напали. Вбили мою дружину! Ви знаєте, що таке втратити дружину? – питає Стерлінґ і навряд чи очікує на відповідь. А потім дивується, бо я плачу. Щиросердно і багатослізно.

– Що?

– Мою жінку теж убили. Теж бандити. Я знаю, що це таке, – я ледь промовляю це тремтячим голосом і ридаю, бо згадав Ізабеллу.

– Два віскі! – кричить Стерлінґ. Він уже добряче п’яний, а ще ж день. – У тебе вбили дружину?

Я лише киваю. І плачу. Якесь розслаблення трапилося, що плакав би і плакав.

– А діти у вас були?

– Донька, Моніка, – кажу я.

– В мене теж донька! Джесіка! Я ж поїхав сюди тільки заради неї! Я міг би залишитися в Англії, але я вмів тільки добувати нафту. Треба було заробляти, не докером же мені найматися. До Мексики я не міг повертатися, я її зненавидів. Почув про нафту в Росії. В Баку щоб почати справу, треба було мати багато грошей, а у Грозному все було дешево. І я осів тут! Розбагатів, відсилав їй гроші, вона жила в хорошому пансіоні біля Портсмута, а потім я не витримав і перевіз її сюди. Це ж моє дитя, я не міг без неї, розумієш?