Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Вони обдурили! Обдурили мене!

– Хто це був?

– Банда Зелімхана!

– Навіщо ти віддав їм Івана?

– У них моя донька, моя Джесі! Вони викрали її і вимагали грошей! Я хотів продати свердловини, але цей Іван хотів забрати їх задарма! А бандитам були потрібні гроші! Я був згодний віддати їм усе, але вони дізналися, хто такий Іван, і вирішили отримати за нього викуп. Вони обіцяли віддати Джесі, якщо я привезу їм Івана! Вони обіцяли! І обдурили! Прокляті бандити! Як я їм міг повірити!

Його голос слабшає, він хрипить усе сильніше, потім хапає мене за руку.

– Пообіцяй мені, що допоможеш їй! Пообіцяй, благаю! Я вмираю, пообіцяй! – він стискає мою руку й дивиться з таким відчаєм, що я не можу відмовити.

– Обіцяю, – кажу тихо.

– Дякую. Благослови тебе Господь, – він дивиться на мене, а потім його голова падає на землю. Він мертвий. Чую позаду постріли, десь за пагорбом. Тікаю в кущі. За декілька хвилин з’являються козаки. Навіщо вони стріляли? Наче попереджали про своє наближення! Крутяться біля машини.

– Це той англієць.

– Ага, а це хто? – роздивляються лакеїв.

Потім починають нишпорити по кишенях трупів, хтось заходиться знімати черевики з англійця.

– Залиш, а то ротмістр лаяти буде.

– Скажемо, що абреки черевики забрали.

– Тоді й піджаки можна!

Швиденько роздягають трупи до спіднього. Ще кілька козаків лізуть в авто Стерлінґа. Один з них, той самий, що приходив до готелю. Перевіряють ящики в салоні і багажник. Коли чутно: їде машина. Це прибув ротмістр. Невдоволено подивився на трупи, авто сподобалося йому більше, аж примірявся на сидіння, перед тим наказавши витерти кров.

– Ну, і що думаєте, хто це нападав? – питає ротмістр.

– Це банда Зелімхана, – кажуть козаки.

– Того самого? – питає ротмістр.

– Того.

– За нього шістдесят тисяч рублів дають, – мрійливо каже ротмістр.

– Скоріше кулю отримаєш, аніж гроші, – каже козак із готелю. Інші кивають головами. Щось не дуже хочуть переслідувати абреків.

– А вони ж десь тут, поруч, – каже ротмістр і оглядається. – Ночі чекатимуть, а потім уже на південь у юри подадуться.

– Поруч, та спробуй їх візьми. Вони ж ці ліси добре знають.

– Ну, добре, всіх грошей не заробиш. Забирайте машину та тіла, поїхали звідси.

І поїхали. Я ото сиджу у кущах і аж крекчу від роздратування. Що ж таке в нашому любому Отєчєстві коїться, що от армія не краща за поліцію? Прогнило все. І до чого воно так дійде? А тут іще війна, як кажуть, насувається. Підвівся я і пішов у той бік, куди абреки поїхали. Досі в мене горів на щоці ляпас Івана, але ще більше горіло на руці останнє стискання того англійця і моя обіцянка йому. Перед смертю ж присягнувся доньці його допомогти й тут уже обдурити не міг.

Ішов спочатку дорогою, а потім у ліс звернув. Сутеніти починало, йшов я неквапливо, прислухався. Коли чую, цокотять копита. Один вершник. Я до дороги. Вже темно було роздивитися, хто їде, але так подумав, що з абреків хтось. То каменюкою кинув, збив з коня, затягнув у кущі. Там зв’язав, потім поплескав по щоках, щоб до тями привести. Він очухався і залаявся, російською. Голос я впізнав, то був козак із готелю. Щось занадто частенько він мені траплявся.

– А ну тихіше, лебедику, – приставив йому револьвер до голови.

– Мовчу! Мовчу! Не вбивайте! – шепоче він.

– Куди їхав?

– Та до жіночки одної.

Я револьвером натиснув.

– Ще раз збрешеш, застрелю, наче собаку скажену.

– Ні! Ні!

– Куди їхав?

– До абреків.

– Навіщо?

– Сказати, що шлях на Шалі вільний.

– Вони туди поїдуть?

– Туди, там у Зелімхана табір.

– А хто їм дорогу звільнив?

– Та ніхто, вільна вона була.

– Бачу, не хочеш ти жити.

– Хочу, хочу!

– То відповідай.

– Сам начальник команди. Він наказав передати, що шлях вільний і що чекає третину викупу собі.

– Третину?

– Третину. Наш начальник менше третини не бере. З інших може і половину узяти, і більше, але Зелімхан дуже небезпечний, то з нього третину начальник бере.

– І не боїться він з абреками справи мати?

– А що боятися, коли він у гарнізоні сидить, при гарматах та кулеметах. Ще рік-другий посидить, а потім поїде до Росії багачем. І я б не побоявся!

– А ти як з абреками злигався?

– Та як, у полоні в них був. Напали вони на нас, двох моїх товаришів убили, а мене у полон узяли. Вбили б і мене, але переплутали, подумали, що я син багатого козака з Владикавказа, думали викуп отримати. То посадили в яму і там тримали три місяці. Охороняли добре, завжди поруч хтось з абреків був. Ото я й навчився по-їхньому балакати. І не тільки по-чеченськи, можу і по-татарськи.