Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Розумію. Теж хочу покинути колись усі справи, щоб бути постійно з Монікою.

– А я мусив усе продати та поїхати до Англії, а не тягнути Джесі в ці кляті краї. Але я бачив, що нафта дорожчає, її необхідно все більше. Мої свердловини додавали в ціні щомісяця! І я вирішив почекати! Жадібний дурень!

– І що сталося? – питаю я, бо голос його аж бринить від болю та відчаю.

– Нічого. Нічого, – він наче схаменувся і зупинився. – Тепер я забираюся звідси, від цих дикунів, від бандитів і хабарів. І ти їдь звідси, тут ніколи не буде нормального бізнесу, ніколи! Давай! – він цокає мій келих своїм і п’є. Великі ковтки. Дістає сигару, запалює. Коли я бачу, що до готелю зайшов той козак-тлумач, якого я зустрічав на посту перед містом. Козак когось видивляється. Потім бачить Стерлінґа і біжить до нього. Помічає і мене, зупиняється, підозріло дивиться. Я махаю йому рукою, він тупцює, але таки наважується підійти.

– Пане Стерлінґу, мені треба поговорити.

– Це ти? – англієць аж підхоплюється, хапає козака за руку й відводить у куток. Козак щось говорить, Стерлінґ крутить головою, розводить руками. Козак проводить великим пальцем по шиї, Стерлінґ хапає його за шию і ледь не придушує. Козак вихоплює якийсь папірець і пхає англійцю. Той умить забуває про співрозмовника, хапає папірець так ніжно, наче катеринку, розгортає і читає. Потім притискає до серця, наче щось найдорожче на світі. Хапає козака за барки. Щось каже і киває головою. Відпускає. Козак біжить геть. А Стерлінґ поспішає до сходів. Я за ним. Як я й думав, він стукає у двері Іванового номера.

– Це Стерлінґ, відчиніть!

– Що сталося?

– Поїхали, я покажу вам завод!

– Для чого?

– Щоб ви погодилися на мою ціну!

– Ні за що!

– Ну, добре, просто подивіться і скажете тоді своє останнє слово! – кричить Стерлінґ.

– Я вже сказав його.

А цей Іван уміє торгуватися, мабуть, у батька пішов.

– Поїхали на завод і там закінчимо з цим!

– Може, тоді краще до нотаріуса?.

– Ні, спочатку на завод, я хочу, щоб ви оцінили масштаб будівництва!

– Що ж, на завод, так на завод. Зараз ми спустимося.

– Чекаю на вході! – Стерлінґ побіг так швидко, що я ледве встиг сховатися. Пропустив його, а потім побіг до Іванового номера. Постукав.

– Що ще? – спитав молодший Харитоненко.

– Треба поговорити, – сказав я.

– Що? – заверещав він, упізнавши мій голос, відчинив двері. – Ви тут? Я ж сказав батькові, щоб він відіслав вас!

– Іване Павловичу, будь ласка, не їдьте зараз зі Стерлінґом.

– Ти мені вказувати будеш, смерде!

– Це небезпечно, в нього якісь темні справи з бандитами.

– Не вчи мене!

– Я відповідаю перед вашим батьком за вашу безпеку.

– Холоп! – він дає мені замашного ляпаса! – Не лізь не в свою справу! Я сам собі дам раду! Зрозумів? Клоун дешевий! Ти думаєш, що як побрехеньки про тебе друкують у копійчаних журналах, то ти і справді герой? Тільки ти ніхто! Дурнувата вигадка голозадого графа, який створив тебе! То знай своє місце, клоуне! Пішов звідси!

Він кричить, а я стою скам’янілий. Бо ось так ляпаса давно вже мені не давали. Відчуваю холод у серці. Холод гніву, лід помсти. Скрутити голову цьому дурнику, наче курчаті. Я стискую кулаки. Не треба підкорятися гніву. І я обіцяв Павлу Івановичу.

– Я прошу, не їдьте, це небезпечно… – бубоню я.

– Не тобі мені вказувати, смерде!

– Бандити…

– Я не боюся бандитів! І я не дозволю якомусь лайдаку зірвати цю вигідну оборудку! Геть звідси! Приберіть це лайно! – кричить Іван. Лакеї виштовхують мене в коридор, панич виходить, вони поспішають за ним. Я залишаюся стояти, мене трясе. Можу плюнути на все й піти. Але я обіцяв. Дурень, що взявся за цю справу, але як узявся, то треба виконувати до кінця. Смачно плюю на підлогу, лаюся вголос і біжу до сходів. Коли вибігаю з готелю, машина Стерлінґа вже рушає. Я знаю, що не зможу довго бігти за нею, але біжу. Бо що залишається?

У місті ще не відстаю, бо авто не може набрати швидкості, але їдуть за місто, і там уже в мене нічого не вийде. Біжу з останніх сил, але авто зникає за пагорбом. Ледь добігаю до половини і зупиняюся, бо нічим дихати, хапаю ротом повітря, коли чую постріли. І знову біжу. З пагорба бачу, що автомобіль на мосту внизу оточили вершники. Поруч валяються два вбитих лакеї, а онде Стерлінґ звалив Івана на землю і міцно тримає. Віддає його вершникам, живого, щось каже отаману абреків. Той киває, а потім несподівано стріляє. Стерлінґ хапається за груди і падає на коліна. Вершники скачуть геть. Іван трясеться, перекинутий через сідло коня, наче штука тканини. Я біжу вниз. Коли підбігаю, Стерлінґ іще живий. Під ним ціла калюжа крові. Він бачить мене і кривиться у безсилому гніві.