Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Та як для чого? Абреки вкрасти можуть. Минулого місяця інженера Міллера викрали, потім купця Талгатова.

– Неспокійно у вас тут?

– А як тут спокійно буде, коли горяни навколо? Мало того що нехристі, так ще бандити страшні. До праці не звикли, все аби умикнути. Їх би винищити всіх або до Туреччини відправити, поселити тут вірмен чи мужиків з руських губерній, тоді б спокійно тут було.

– Зачекай, а ти хто? – дивуюся я, бо на вигляд мужик мужиком, а про руських як про чужих каже.

– Я – козак Терського козачого війська! – каже гордо він.

– Козак! А в мене кілька приятелів було з Чорноморського війська.

– То добрі козаки, хоч і хохли, – киває візник.

– Хохли?

– Ага, по-хохляцьки балакають і пісні хохляцькі співають. Але бійці знатні, – киває візник, який з вимови моєї не почув, звідки я.

– І що, козаче, як тут справи в Грозному, окрім того, що людей крадуть? Кажуть, нафта у вас, гроші прямо з-під землі лізуть?

– Та, може, кому і лізуть, але не нам. Бо ж як тільки про нафту почули, набігли одразу різні. І англійці, і німці, і французи, навіть жиди, поскупляли землю і тепер качають. Великі гроші гребуть, а нам із того ані копійки не перепаде. Авто собі покупляли і їздять, не потрібні їм візники.

– А на роботу беруть?

– Беруть, тільки платять копійки, то козак туди працювати не піде. Горці теж не хочуть, бо горді дуже, не звикли підкорятися. Так вони мужиків завозять, з Росії. А ці мужики як получку отримають, одразу напиваються, і починається тут. А ще крадуть з городів, бо годують їх погано. Сама біда від тої нафти, без неї тут краще було.

– А про такого Стерлінґа чув? Англійця, у нього теж тут нафтопромисли. Рудий такий, червонопикий?

– А для чого вам? – озирається візник підозріло.

– Та я меблями торгую. Оце хочу йому запропонувати.

– Навіщо йому меблі, як він у готелі живе?

– У готелі?

– А вони всі тут у готелях, будинків і не купують. Поживуть, грошей хапнуть і тікають звідси.

– А гроші хоч у нього є?

– Та гроші є. Хоча пограбували його нещодавно.

– Як?

– А він з нафтопромислів повертався, а тут абреки наскочили. Дорогу перекрили, так він з авто вискочив і чкурнув кущами. Втік. А машина абрекам ні до чого у горах, то залишили, тільки сидіння шкіряні забрали. Так сидіння він уже нові купив. Ось і «Орлине гніздо», точно хочете тут гроші витрачати?

– Та як же тут витрачати, коли думав меблів продати, а нікому. Десь є тут поблизу щось дешевеньке?

– Є, онде поруч кімнати. Втричі дешевше!

– То поїхали.

Візник мене відвіз, підказав, яку кімнату краще брати, а коли я йому зайвий гривеник дав, то ледь не розцілував і попередив, щоб по темному не вештався містом, а особливо берігся річки Сунжі.

– Бо там у чагарниках абреки ховаються, звідти до міста увечері виходять. Зброя у вас є? Немає? То купіть обов’язково! Револьвер і набоїв побільше.

– Та ти що, я ж торгова людина, який револьвер? – замахав я руками.

– Хоч торгова, хоч яка. У нас он навіть панотці з револьверами ходять після того, як настоятеля собору викрали.

– Ох же який край неспокійний!

– Дурні гроші та ці дикуни-горці, через них усе.

На тому візник поїхав, а я обдивився кімнату. Була вона на другому поверсі, з невеличким вікном на вулицю. Стіни кам’яні, двері міцні. Вже краще. Попросив води, умився, бо шкіра під бородою свербіла. Потім бороду начепив і пішов до «Орлиного гнізда». Там на вході справді поліція, не просто з револьверами, декілька і з гвинтівками. Кажуть, що вхід тільки для постояльців. Дав рубль і пом’якшив серця охорони. Зайшов у зал великий, купа столів та диванів. Різні люди сидять. Хтось випиває, хтось балакає, хтось пише. Онде й Іван Харитоненко з містером Стерлінґом сидять. А лакеї неподалік стовбичать.

– Що бажаєте? – офіціант підійшов. Я замовив собі чаю і млинців, сів так, щоби видно мені було той стіл, за яким Іван.

Придивляюся і бачу, що Стерлінґ так наче переконує гостя. Руками махає, якісь папери показує. А от очі у самого перелякані. Дивно. Невже з пограбування ще не відійшов? Хоча ж ділки, вони коли про справи балакають, то забувають про все. А цей балакає, а переляканий якийсь. Підозріло.

Ось їм офіціант приніс чарки, Стерлінґ, мабуть, тост коротенький сказав, бо чарки підняли й перехилили. Ще запропонував випити, але Іван пити відмовився. Молодець. Потиснули руки і розійшлися. Я чай допив і дізнався, що Стерлінґ живе на третьому поверсі в апартаментах. Знайшов покоївку, яка в нього прибирала.