Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Тоді я відкрию рахунок на ваше ім’я. Гроші не повинні залежуватися.

– Дякую. Павле Івановичу, а чи немає якихось іще причин, що от ви просите мене супроводжувати вашого сина? Може, погрози якісь були чи ще щось?

– Ні, Іване Карповичу. Жодних погроз, просто Кавказ зараз неспокійний, газети тільки почитайте. І озброєні напади, й пограбування, а то й людей викрадають, щоб викуп отримати. Іван – мій єдиний син, то я хочу бути впевненим, що все з ним буде добре, для чого вас, Іване Карповичу, і наймаю.

– Намагатимуся виправдати ваш довіру.

– Що ж, а тепер підіть відпочиньте з дороги.

Виявилося, що мені в палаці Харитоненка виділили окрему кімнату. Не щілину якусь, а справжню кімнату на два вікна, які виходили не абикуди, а на Кремль, де колись царі сиділи. Потім ще увечері покликали мене за стіл, де зібралася вся родина Харитоненків: Павло Іванович, дружина його Віра Андріївна, син Іван, доньки Олена та Наталка. Останні дві виявилися читачками моїх оповідок, ледь не в рот заглядали, все просили розповісти то те, то се, хоч знали всі історії краще за мене. Іван навпаки дивився на мене з погордою і дратувався на сестер, а коли Павло Іванович запросив мене тост сказати, то взагалі скривився, наче щавлю пучок з’їв. Мабуть, образився, що якийсь мужик не тільки за одним столом сидить, а ще й тости виголошує. Навіть десерту не дочекався, підхопився і побіг з-за столу. Павло Іванович тільки головою похитав, уже після вечері перепросив за сина.

– Гарячкуватий він. І ото все про дворянство любить балакати. Я йому вже скільки разів казав, що дід його з мужиків і я мужиком був, поки государ не дарував дворянство, а він тільки пирскає. То, мабуть, зі школи. Вчився він тут, у Москві, з князями та графами, от трохи від землі й відірвався. Нічого, підросте, зрозуміє, що людина у справах пізнається, а не в титулах.

Я тільки кивав, а сам думав, як ото з цим Іваном на Кавказі буде. Він же мене і не слухатиме. Ну, то вже якось владнаю, не вперше мені прислужувати.

Після вечері пішов спати і заснув, бо ж із Павлом Івановичем випили мадери, яку він дуже полюбляв. Прокинувся пізненько, швидко одягнувся, коли господар будинку до себе викликав. З обличчя його я зрозумів, що сталося щось недобре.

– Така справа, Іване Карповичу, що Іван не хоче з вами їхати. Як почув, то цілий скандал зчинив.

– Та воно ж і зрозуміло. Молодий панич, а під орудою якогось мужика.

– Не якогось, а найкращого сищика імперії! Але Іван і слухати не хоче.

– Ну, що ж, буває таке. Дозвольте повернути гроші та додому їхати, – я аж зрадів, бо дуже вже додому, до Моніки хотілося.

– Ні, ні, Іване Карповичу! Прошу вас на Кавказ поїхати. За Ванею. Але таємно. Щоб він не знав. Подивіться збоку, що і як. Як ви з ним будете, то мені спокійніше. І дружині моїй теж. Дуже прошу.

– Що ж, можна і так, – вимушений був погодитися я, бо ж не хотів втрачати такого покровителя, як Павло Іванович. – Може, так навіть ще й краще.

– Добре. Ось вам квиток на потяг, у сусідньому з Ванею вагоні. По приїзді до Грозного він оселиться в готелі «Орлине гніздо». Потім поїде дивитися нафтові родовища. Зустрічати його у Грозному буде пан Стерлінґ, англієць, якому зараз належать свердловини. Він не хотів продавати, а оце чомусь наважився, навіть поспішає. Добре було б дізнатися, чому саме. Ну, і взагалі, тримайте мене в курсі. На телеграми грошей не шкодуйте.

– Добре, Павле Івановичу, сповіщатиму.

Так ото і поїхали. Я собі бороду причепив, щоб молодий Харитоненко мене не впізнав. Дивився, як він по перону йшов. Великим цабе, наче цар який чимчикує, за ним два лакеї дебелих, а потім ще три носильники валізи тягнуть. Майже почет. Зайшли до вагона, я збоку стою. Наче ніхто не слідкує. Ну, і добре. Сів у свій вагон, і поїхали ми. Їхати довго було, до вечора, потім ніч і ще день. Кілька разів ходив я до сусіднього вагона. Але там усе спокійно було, Іван їхав в окремому купе, з якого майже не виходив. З вагона-ресторану приносили їжу та каву, які молодий панич вимагав постійно.

Десь під вечір приїхали ми до Грозного. Івана зустрічав якийсь рудий та червонопикий чоловік, мабуть, той самий Стерлінґ. Приїхав він на авто, забрав гостей і повіз. Я найняв візника і теж поїхав до «Орлиного гнізда».

– А навіщо вам туди, дорогий же готель? – здивувався візник. – Поруч дешевші й не гірші є. А в тому «Орлиному гнізді» іноземці здебільшого живуть.

– А чого там?

– Бо охорона є, зажди кілька поліцейських на варті.

– Охорона? Для чого? – дивуюся я.