Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу. 1910-1914

– Ану тихенько! Розійшовся тут. Піди скажи, що Іван Карпович прибув, твій пан на мене вже чекає.

Револьвер подіяв заспокійливо, тож невдовзі вже піднімався я сходами на другий поверх до кабінету Павла Івановича. Той виглядав не дуже добре, якось рознесло його, наче водою налився. Але мене вийшов з-за столу стрічати, руку потиснув, здивувавши швейцара. Той пішов, зачинивши двері, а Павло Іванович запросив сісти.

– Радий вас бачити, Іване Карповичу. Як ваші справи?

– Та гріх скаржитися.

– Приходили до мене за вас.

– За мене?

– За вас, Іване Карповичу. Дворянство Полтавської губернії вбачає у вас ворога держави, збираються підписи, щоб заборонити друкувати ваші оповідки.

– Чому?

– Бо вважають, що ви бунтівник та ненадійна людина.

– І звідки ото такі дурниці випливають? – зітхаю я.

– Що дурниці, то дурниці. Я ті підписи забрав і спалив, наполегливо висловив панству думку, що Іван Карпович Підіпригора не ворог, а гордість губернії.

– Дякую.

– Немає за що. Але ви, Іване Карповичу, обережніше, бо занадто вже багато впливових людей вас не люблять.

– Навмисно на рожен не лізу, а проти заздрощів безсилий.

– Так, заздрість людська – бур’ян, який не виполеш, – усміхаються Павло Іванович. – Але перейду до справи, в якій викликав вас сюди. Прошу вас, Іване Карповичу, супроводжувати мого сина у поїздці на Кавказ.

– На Кавказ?

– Так. Нам запропонували купити нафтові свердловини. Начебто непогана пропозиція, але треба подивитися на місці. Про нафту чули, Іване Карповичу?

– Це оте чорне мастило, що з-під землі лізе?

– Саме воно.

– А навіщо воно вам?

– Бо за ним майбутнє, Іване Карповичу, а підприємцю дуже важливо схопити це саме майбутнє. Колись мій батько, дрібний торговець, зробив ставку на цукор. Багато чим торгував, а потім зосередився на цукрі, в якому побачив величезні можливості. І виграв, збудував цукрові заводи, захопив ринок, розбагатів. Бо був одним із перших, хто почав працювати з цукром. А перші, Іване Карповичу, хоч і ризикують, але в разі успіху отримують усе.

– Але цукор при вас, навіщо ще та нафта?

– Бо вона – цукор майбутнього.

– Та не може бути, цукор – смачний, а то багнюка якась лізе!

– Може, Іване Карповичу, може. З нафти роблять гас, що добре продається. А попереду ж війна. Армії знадобиться паливо для літаків і автомобілів. Багато палива!

– То, думаєте, буде війна? – кривлюся я.

– Буде, Іване Карповичу, буде. І це погано, я не люблю війну. Але як підприємець завжди сприймаю будь-які труднощі не як привід для суму, а як виклик. Війна відкриває нові можливості перед діловими людьми. На жаль, стан мого здоров’я не дозволяє скористатися ситуацією і особисто вивчити питання. Доводиться залучати до справи сина. Ваня – розумний хлопчик, хоч і зовсім без досвіду. Йому потрібен надійний та відданий радник. І я одразу згадав про вас.

– Я ані на нафті, ані на цукрі не розуміюся.

– І не треба. Ви на людях знаєтеся, ось що головне. То дивіться, спостерігайте, попереджайте, якщо побачите, що хтось Івана обдурити може. Я розумію, що це справа не дуже цікава для найкращого сищика імперії, то готовий платити більше, ніж за звичайним прейскурантом.

– А навіщо взагалі сина посилати на Кавказ? Нехай прикажчик поїде, подивиться.

– Прикажчика можна посилати у звичних справах. Щодо того-таки цукру. А нового прикажчик не побачить. До того ж, час уже Вані вчитися справи вести. На жаль, здоров’я моє погане, треба, щоб було кому мене замінити. То нехай поїде, подивиться, поспілкується з людьми. А щоб не було неприємностей, то ви поруч будете і двоє лакеїв моїх, хлопці міцні та досвідчені. То як, згодні ви поїхати?

– Для мене, Павле Івановичу, велика честь вам прислужитися. То згоден. Але пропоную трохи інший план. Нехай Іван із лакеями їдуть, а я буду не з ними, а окремо.

– Чому?

– Тому, що козир треба в останній момент викладати, а не з початку гри ним світити. Якщо я буду на виду, то вважайте, що й не буде мене. До того ж, газетярі можуть пронюхати, запитання почнуться зайві. А як окремо я буду, то і зручніше буде мені дивитися, чи немає хвоста за сином вашим, і легше допомагати, як потреба виникне.

– Що ж, Іване Карповичу, повністю довіряю вам, то нехай буде так. Ось вам аванс, п’ятсот рублів. З цих грошей беріть на витрати, я все відшкодую. Ну, і як ви не проти, то вже завтра можна їхати.

– Завтра так завтра. А гроші дозвольте у вас залишити, бо ж Кавказ – край небезпечний, краще з грошима там не світитися. То візьму півсотні на витрати, думаю, цього вистачить.