Владислав Ивченко: Найкращий сищик імперії на Великій війні. 1914–1916

– А ось це? – Я показав на сліди біля долонь. – Можливо, покійний був зв’язаний?

Лікар підняв руку інженера, уважно обдивився її, потім другу руку.

– Думаю, що так, був зв’язаний, але це зовсім інше.

– Що інше? – здивувався я.

– Ну дивіться, я досить часто стикаюся зі слідами зв’язування. Так ось, можу сказати, що це були не мотузка і не наручники. – Лікар знову роздивлявся руку.

– А що? – здивувався я.

– Скоріше за все, панчохи, – заявив лікар.

– Що? – не второпав я.

– Панчохи, жіночі панчохи.

– Хто це в’яже руки жіночими панчохами? – здивувався я. – Не чув про таке!

– Ви, Іване Карповичу, мабуть, не чули і про те, що іноді руки зв’язують на прохання, – посміхнувся лікар.

– Це ще як? – скривився я і трохи роздратувався, як завжди, коли чогось не розумів.

– Ну, ігри такі. Коли хтось когось зв’язує, але не з кримінальною метою, а для задоволення.

– Задоволення від зв’язування? – спитав я і відчув себе телепнем, якому що не скажи, а все буде незрозуміло.

– Від нього. Ви що, не чули про всякі забавки з позбавленням волі? – зверхньо спитав лікар.

– Не чув. А як це?

– Ну, або чоловік зв’язує жінку, або навпаки. Другий варіант, як на мене, пікантніший, – пояснив лікар.

– І далі що?

– Далі отримують задоволення і втілюють у життя свої найсміливіші фантазії. – Лікар хтиво посміхнувся.

– Які ще фантазії? – зовсім заплутав я.

– Ну от ви, коли злягаєтеся з жінкою, що уявляєте?

– А навіщо уявляти, коли ти з жінкою? – здивувався я. – То коли солдатики капуцина рубають, тоді уява потрібна, а з жінкою навіщо?

– Ну як же навіщо! – аж обурився моїм невіглаством лікар. – Це ж додає почуттів! Розбурхує пристрасті! До того ж у вас не завжди є можливість бути з тією жінкою, з якою ви хочете. От, наприклад, я мрію бути з вашою знайомою, акторкою Кольцовою.

– З Анастасією? – перепитав я здивовано.

– З нею. Та хто я – простий лікар і хто вона – зірка російського екрана! Шансів на те в мене немає. Але ж організм вимагає жіночої уваги. Тому я лягаю з якоюсь медсестрою, але уявляю, що насправді з Анастасією. Розумієте? – він подивився на мене, побачив моє здивування. – Ви що, ніколи не уявляєте, коли злягаєтеся?

– Ніколи. А для чого? Жінка є, що там іще фантазувати? – спитав я. Лікар махнув на мене рукою.

– Приземлена ви людина, Іване Карповичу! Це, мабуть, через відсутність освіти щодо цього питання. Освіта надає людині крила для мрій та фантазій. Ну, добре, – лікар був явно розчарований моєю дикістю. – Отже, у столиці, та й в інших великих містах серед вищих класів популярні всілякі ігри, які мають роздмухувати вогонь пристрасті. Серед тих ігор і зв’язування, яке часто супроводжується шмаганням.

– Ігри? – скривився я. – Щоб тебе шмагали? Хай Бог милує!

– Ну так, посполитим це видається дивним, бо їх нещодавно піддавали тілесним покаранням на законних підставах, і сідниці їхні ще пам’ятають ті суворі часи. Але вищі класи були звільнені від тілесних покарань уже давно, тому можуть сприймати шмагання чи зв’язування як гру. Здається, що покійний теж у ці ігри грав. Звідти і сліди на руках, – сухо пояснив лікар.

– Зрозуміло. А от подивіться, що то в носі у покійного, біленьке? – попросив я.

Лікар зазирнув, потім узяв пінцет, поліз у ніс, щось дістав, понюхав, посміхнувся.

– Ось і підтвердження моєї версії. Схоже, покійний вживав кокаїн. Це ліки, які дарують чудовий настрій і на деякий час сповнюють сил. Але до них дуже швидко можна призвичаїтися, тож треба бути обережним.

– Я чув про кокаїн, – кивнув я, щоб лікар не вважав мене якимось селюком.

– Чи не від пані Анастасії? – поцікавився лікар.

– На що ви натякаєте?

– Я чув від одного знайомого, що пані Анастасія любить підбадьоритися кокаїном.

– Нічого про це не знаю, – збрехав я, бо ж дещо знав. – То вживання кокаїну могло бути причиною самогубства?

– Ні, від кокаїну люди дуріють і веселяться. Можуть випадково випасти з вікна чи потрапити під трамвай, але не лізуть у зашморг. Звісно, депресія може наздогнати після того, як дія кокаїну закінчується. Думаю, покійний вживав кокаїн лише під час злягань, для загострення почуттів, – пояснив лікар.

– Можливо, і так. А ось це що таке? – Я вказав на розкритий рот покійного.

– А що? – не зрозумів Воздвиженський.

Я витягнув двома пальцями язик.

– О! – аж скрикнув лікар і почав придивлятися. – Кінчик язика відкушений! Таке буває під час борсань у зашморгу. Хоча… Все-таки доведеться робити розтин.