Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні. 1914–1916

Про ванну я теж не розумів, бо ж там незручно. Але у панів же все інакше, то я вже не дивувався. Інші служниці теж підтвердили, що у інженера був роман. Хтось бачив його з букетом, хтось із тістечками та шампанським. Бачили і дівчину. Вона приїздила на візнику. Де жила, ніхто не знав. Навіть власники квіткового магазину та цукерні, де останнім часом активно скуповувався інженер. Я сподівався, що покійний Бревус надсилав коханій подарунки, і можна буде дізнатися її адресу. Але ні, купував завжди сам. Торгівці здогадувалися, що у нього роман, але дами серця клієнта не бачили. Повідомили, що в останній тиждень інженер брав у борг, обіцяв швидко віддати. А тепер ось як вийшло… Ніхто не чекав від пана інженера такого.

Я випив кави у цукерні і вийшов. Що робити далі, не знав. Треба було якось знайти ту жінку, вона б могла повідати щось цікаве. Але як ти її знайдеш, коли Петербург, чи той, Петроград, як його треба було тепер називати, – місто величезне, тут людині загубитися легко. Зупинив візника і поїхав знову до лікарні. Лікар Воздвиженський був на місці, я запросив його на обід.

– Порадьте якусь ресторацію, – попросив я.

Невдовзі ми вже сиділи за столом і очікували замовлення.

– Хотів спитати про зв’язування. Це у Петербурзі дуже поширено чи є якісь спеціалізовані заклади? – Я подивився на лікаря, той посміхнувся.

– Хочете спробувати, Іване Карповичу?

– А що б ви порадили?

– Ну, є кілька хороших закладів, де спеціалізуються на зв’язуванні. Наприклад, «Фіона» чи «Пелюстка». – Лікар солодко усміхнувся. – У мене є картка «Пелюстки» на знижку, як у постійного клієнта. Можу допомогти.

– «Пелюстка». А у працівниць цього закладу немає татуювань? – спитав я.

– Що? Яких татуювань? – чомусь занервував Воздвиженський.

– Ось тут, на початку шиї, троянда, – показав я на собі.

– Троянда? Яка троянда? – З лікарем трапився ледь не напад паніки. Він схопив цигарку, підкурив і глибоко затягнувся. – Нічого про це не знаю! – силувано відповів він, викуривши дві третини цигарки.

Я подивився на нього, посміхнувся.

– Що таке? – ще більше занервував Воздвиженський. – Чому ви посміхаєтеся, Іване Карповичу?

– Не можу зрозуміти, навіщо брехати найкращому сищику імперії, – тихо сказав я.

– Я-я-я не брешу!

– Брешете, лікарю. І тим мене ображаєте.

– Але я справді нічого не знаю! Тільки чутки!

– Які саме? – спитав я.

Лікар озирнувся навколо. Ми сиділи у кутку, я навмисно вибрав затишне місце.

– Ну, я не можу нічого стверджувати… – почав м’ятися лікар.

– Ви бачили такі татуювання? У жінок? – прямо спитав я.

Воздвиженський скривився, загасив недопалок, дивився у стіл і дрібно тремтів. Потім дістав із кишені піджака флягу, знову озирнувся, припав до неї, зробив кілька ковтків. Подав флягу мені.

– З цим сухим законом спиртне дуже подорожчало. Але нам, лікарям, це не страшно, у нас є спирт та фантазія. Спробуйте.

Я зробив ковток. Напій був міцний і смачний.

– Ну як? – поцікавився Воздвиженський. Він виглядав дуже схвильовано.

– Міцненьке, – кивнув я. – То ви бачили витатуювані троянди?

Він кивнув.

– За яких обставин?

– На трупах. Дві жінки і хлопчик.

– Що? – скривився я. – Хворі з лікарні?

– Ні. До нас привозять знайдених мертвих. Цих знайшли. Я проводив розтин. До мене приїхала одна жінка, попросила не вносити у звіт згадки про татуювання. Я спробував заперечити, але виявилося, що вона знає про мене все. Де я живу, де відпочиваю, хто мої друзі. Вона натякнула на нещасні випадки, які можуть траплятися з людьми. І дала двадцять рублів. Сказала сповіщати її, якщо будуть іще трупи з трояндами. Я пообіцяв. Іване Карповичу, я – звичайна людина, я не хочу неприємностей. Це ж ви герой, якому неприємності тільки в радість. А я хотів просто пожити, розумієте?

Нам принесли солянку. Лікар перелякано мовчав. Коли офіціант пішов, зробив іще один добрячий ковток із фляжки.

– Ви ж нікому не розповісте про нашу зустріч? – спитав Воздвиженський.

– Нікому. А та жінка, яка з вами говорила, як її звуть?

– Я не знаю, бо… – почав було лікар, але я його перервав.

– Слухайте, от ви ж читали мої оповідки?

Воздвиженський кивнув.

– То знаєте, як я ставлюся до людей, які намагаються мене обдурити. Не треба, лікарю, слово честі, не треба. Хто та жінка?

Воздвиженський нахилився над столом, ледь не вліз піджаком у солянку, до якої ще й не торкнувся.

– Її звати баронеса Грінвуд. Але я вам цього не казав. – Лікар кривився і так боявся, наче замість мене на стільці сиділа отруйна змія.