Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні. 1914–1916

Лікар схопився за інструменти, я відійшов.

– Не любите дивитися, як людей ріжуть, га, Іване Карповичу? – спитав лікар.

– Не люблю, – визнав я.

За кілька хвилин лікар сповістив мені дивну річ.

– Покійний відкусив собі кінчик язика перед самою смертю, але трохи раніше того моменту, коли помер. Бо кров устигла натекти у рот. Але в шлунку її немає. Тобто все відбувалося так: покійний поліз у зашморг, а коли зробив останній крок, прикусив язик. Потім були борсання у зашморгу, під час яких він відкусив кінчик язика, а в рот набралася кров, яка не могла текти далі, бо горло стискала мотузка. Покійний був сильною людиною, потужні м’язи на шиї, але не товстий, вага невелика, отже загинув не одразу. Кров устигла набратися у роті. Здається, що так, – завершив лікар.

– А ось іще бачу синці. Один на шиї і один на грудях. Одразу не помітив їх. Хтось бив його? – спитав я.

– Це не від ударів, це від засосів, – повідав лікар. – Чули про таке, Іване Карповичу?

– Та чув, але зазвичай вони залишаються на жінках, – кивнув я.

– Ну, пристрасть то така справа, що засоси можуть залишитися на кому завгодно, – авторитетно заявив лікар.

– Чи покійний заробив ці засоси з жінками?

– Підозрюєте у ньому содоміта? – кивнув лікар. – Це легко з’ясувати.

Він знову перевернув тіло долілиць, подивився.

– Іване Карповичу, можу вас запевнити, що покійник, принаймні вже досить давно, не знав содомського гріха. Тобто і подряпини, і засоси отримані в нестримно пристрасних борсаннях із дамами.

– Думаєте, дам було декілька? – спитав я.

– Сподіваюся на це, бо ж навіщо обмежувати Божу благодать? – зареготав лікар.

– А ось те, що він помер у збудженому вигляді… – вказав я.

– Ну, мабуть, перед смертю він подумав про щось дуже приємне. Хоча, чесно кажучи, у повішених я такого ще не бачив, – визнав лікар.

– Внутрішні органи цілі? Ніяких слідів отруєнь? Може, якісь хвороби?

– Покійний був напрочуд здоровим чоловіком, і його ніхто не отруював, – запевнив лікар. – Вам потрібен офіційний звіт про розтин?

– Ні, дякую. А можете зашити живіт?

– Так, легко. – Лікар швиденько зашив те, що розрізав, бо я боявся, що тельбухи випадатимуть.

– Скільки я вам винен? – спитав я.

– Автограф. І запрошую вас у гості, сьогодні ввечері. Зможете?

– Не можу обіцяти, але намагатимуся. Дякую.

Я потиснув лікареві руку, поки замотував тіло у простирадло, Воздвиженський приніс на підпис кілька журналів із моїми оповідками. Я підписав, і ми удвох потягли тіло на вулицю. Візник чекав, бо я ж не заплатив. Швиденько доїхали до будинку, де мешкав інженер, там на мене вже чекав переляканий штабс-капітан Туляков.

– Іване Карповичу, де ви… О Господи, що це у вас? – скрикнув Туляков, побачивши мій вантаж.

– Допоможіть! – захрипів я, бо ледь тримав покійного. – Допоможіть!

Туляков підхопив тіло, я зміг однією рукою відчинити двері, ми зайшли, понесли Бревуса до спальні. Там поклали на стіл, і я присів під стіною віддихатися.

– Що ви творите, Іване Карповичу? – спитав штабс-капітан.

– Спокійно! – запевнив я. – Мені треба було віддихатися.

– Що ви робили з тілом?

– Возив до лікарні. Я звик, що тіло мусить подивитися лікар.

– І що?

– Ну, якихось переконливих свідчень того, що це не самогубство, знайти не вдалося, – визнав я. – Допоможіть, будь ласка.

Залучив і штабс-капітана до одягання покійного. Одягати було ще важче, аніж роздягати. Ну, якось упоралися. Ледь встигли, коли прибув траурний екіпаж. Тіло повезли на цвинтар, де спочатку мусили відслужити панахиду, а потім уже провести церемонію прощання. Я відправив Тулякова з тілом, а сам залишився поговорити з сусідами покійного. Сусіди були люди служиві, бачили мало, а ось їхні покоївки та кухарки знали більше. Вони розповіли, що кілька місяців тому до інженера почала ходити жінка. Невисока тендітна білявка. Її кілька разів бачили на сходах, а одного разу – коли вона виходила з квартири інженера.

– Як ви думаєте, хто вона була? – спитав я.

– Та хто, хористка якась. Хіба порядна жінка вчащатиме до квартири, де живе самотній чоловік?

– Ну, може, вона брала у нього уроки, інженер був освіченою людиною, знав кілька мов, – зауважив я.

– Ага, чули ми ті уроки. Вона верещала, наче різана, а інженер стогнав! – доповіла служниця.

– Тут наче товсті стіни, як ви могли чути?

– Через вентиляційні ходи. Якщо залишити відчиненими двері до ванної, то сусіди вас добре чутимуть, – розповіла кухарка. – А час від часу вони злягалися просто у ванні! Уявляєте, які розпусники, наче їм спальні замало!