Владислав Ивченко: Найкращий сищик імперії на Великій війні. 1914–1916

Я аж відстрибнув. Бо коли дивився у ніс, поклав руку на підборіддя покійного, нижня щелепа несподівано посунулася вниз, і з рота випав язик. І все б нічого, тільки був він накусаний. Та так, що десь на сантиметр не було кінця. Може, звісно, і таке про самогубствах буває, але виглядало це мені дуже підозріло.

– Ну що ж, пане інженере, поїдемо ми до лікаря, бо якось усе дивно, особливо ось цей язик обкусаний. Зараз вас замотаю у простирадло, щоб людей не лякати, одяг ваш заберу і повезу до лікарні найближчої, щоб подивився вас досвідчений лікар. Роблю це лише задля того, щоб пересвідчитися, що самі ви на себе руки наклали, а не вбили вас. Якщо ж убили, то матиму за честь тих негідників спіймати та притягнути до покарання. Вибачте, але доведеться вас трохи потурбувати.

Замотав я тіло покійного у простирадло, потім побіг на вулицю, зупинив візника.

– Тут лікарня є поблизу? – спитав у нього. Бо при лікарні часто і морг може бути, і лікар, який трупи дивиться.

– Та є, – кивнув візник.

– Велика?

– Велика.

– Почекай мене, – сказав я візнику.

Повернувся до квартири, підхопив тіло й поніс. Покійний інженер на вигляд був стрункий, але як нести, то важкуватий. Мабуть, кістки важкі. Аж потом я вкрився, поки виніс і повантажив у бричку.

– Їдьмо, до лікарні, – сказав візнику, коли побачив, що в того погляд переляканий. Здається, здогадався, що я приніс, ще зараз чкурне звідси і поліцію викличе. – Спокійно, я – Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик імперії. Розслідую справу. Везу тіло на розтин до лікарні. Плата подвійна.

Чи то прізвище моє спрацювало, чи плата, але візник трохи заспокоївся, навтьоки не кинувся, повіз мене, хоч час від часу перелякано озирався. Довіз до лікарні, ми заїхали у двір, я спитав, де морг. Поїхали туди. Пощастило, що зустріли лікаря, який саме вийшов покурити люльку.

– Оце так гості! Іване Карповичу, ви? Чи мені ввижається після трьох розтинів? – скрикнув лікар, коли мене побачив. Я вже звик, що пізнавали мене люди, якщо не ховався за приклеєними бородами та темними окулярами.

– Так, Іван Карпович. Четвертий розтин зробите? Для мене. – Я показав на інженера в простирадлі.

– Розслідуєте якусь справу? – поцікавився лікар.

– Ще не знаю. Справа може з’явитися за результатами розтину, – пояснив я. – То зробите?

– Ну звісно! Але з вас автограф. А якщо я щось знайду, то прошу скласти мені й моїм друзям компанію у ресторані, – сказав лікар і витрусив тютюн та залишки попелу з люльки. – Зараз скажу санітарам, щоб забирали тіло.

– Та не треба, я сам. – Підхопив інженера, і ми пішли до підвалу моргу, де у великій кімнаті була операційна. Поклав тіло Бревуса на стіл, розмотав простирадло.

– До речі, Всеволод Воздвиженський, – лікар подав мені руку. Я її потиснув.

– Приємно познайомитися, прикро, що за таких умов, – кивнув я на тіло.

– Ну, в мене більшість знайомств стається за подібних умов. Специфіка фаху. У вас, я думаю, теж багато знайомств у сумних обставинах.

– На жаль, так, – кивнув я. – Лікарю, якщо можна, зробіть усе швидко. У мене обмаль часу.

– Добре, зробимо все в ритмі вальсу! – Лікар почав оглядати покійного. Одразу подивився на шию, де помітні були синці. – То що ви хочете дізнатися? – спитав він згодом.

– Причину загибелі покійного. Чи не було це вбивством? – пояснив я.

Лікар кивнув. Уважно вивчав шию, мацав її.

– На жаль, тут немає нічого вам цікавого, – розвів він руками. – Звичайне самогубство.

– Полковника точно не запхали до зашморгу? – спитав я.

– Коли людину пхають до зашморгу, вона пручається. До того ж, ви бачите, покійний був міцним чоловіком. Якби його кудись пхали, чинив би спротив, який неодмінно відобразився б на тілі. Та слідів цього немає.

– Може, його отруїли, а потім засунули у зашморг? – спитав я.

– Ні, він потрапив до зашморгу живим. Ось, бачите ці подряпини від мотузки на шиї. Засохла кров. Він був живий, коли мотузка перетиснула шию, – заперечив лікар.

– А снодійне? Його могли напоїти снодійним, а потім засунути у зашморг?

– Іване Карповичу, я, звісно, розумію, що вам хочеться знайти щось, до чого можна причепитися, але це не той випадок, – запевнив лікар.

Я взявся за тіло і перевернув його долілиць.

– О, ви вміло поводитеся з трупами! – здивувався лікар.

– Маю певний досвід. Може, це підійде як сліди спротиву? – показав я рани на спині. Лікар придивився, потім засміявся.

– Іване Карповичу, ці подряпини не мають відношення до смерті покійного. Бо, по-перше, зроблені кілька днів тому, тоді як смерть, за моїми оцінками, настала десь учора увечері. По-друге, подряпала жінка, під час подій, пов’язаних, скоріше, з задоволенням покійного, аніж із його вбивством. До речі, ось подряпини ще старіші, а ці уже майже загоїлися. Здається, покійний охоче і вміло стрибав у гречку, коли вже дамочки так його дряпали.