Владислав Ивченко: Найкращий сищик імперії на Великій війні. 1914–1916

– І він віддав борг? – спитав я.

– Та ні. Але я не хочу зараз думати про гроші! – скривився Туляков. – Бревус, Бревус, ну як же так! Уявляю, як засмутився Великий князь! Вони з інженером товаришували вже стільки років!

Ми під’їхали до чотириповерхового будинку. Піднялися на третій поверх. Ще на сходах я почув якийсь дивний звук. Він лунав з-за дверей, на яких була табличка «Дмитро Григорович Бревус, інженер». Двері були незачинені, ми зайшли. У квартирі гримотів якийсь механізм, розмовляли люди. Квартира невелика, але з хорошими меблями. Три кімнати. Спальня, вітальня і кабінет. У ньому щось і шуміло.

– Великий князю, ми прибули! – доповів штабс-капітан, коли побачив чоловіка середнього зросту з акуратною борідкою, лисуватою головою і сумним поглядом. Чоловік був у цивільному. Якщо придивитися, помітною ставала його схожість із государем. Це і був Великий князь Сергій Михайлович.

– О, Іване Карповичу, – він спробував усміхнутися, але це йому не вдалося. – Вибачте, що зустрічаю вас такими новинами. Але це самогубство просто збило мене з ніг.

– Висловлюю вам своє співчуття, Ваша імператорська високосте, – вклонився я.

– Можна просто Великий князь. – Сергій Михайлович закрутив головою. – Я досі не можу повірити, що він це зробив.

– А що це діється? – звернув я увагу на шум, який заповнював квартиру.

– Це відчиняють сейф Миті.

– Для чого?

– Він узяв із Міністерства секретні документи. Дуже секретні. Він очолював у міністерстві департамент артилерії. Там дані про озброєння і запаси снарядів. Він порушив посадову інструкцію, бо за чотири дні засідання Закупівельного комітету мав підготувати рішення. Мусив працювати вдома. – Великий князь перейшов на шепіт. – Я дуже сподіваюся, що ті документи у сейфі. Бо якщо ні, то це буде страшний скандал. Там же інформація про всю нашу артилерію! – Великий князь витер чоло.

– Ви думаєте, ті документи можуть зникнути? – спитав я.

– Я боюся, що Митя їх загубив. Це дуже на нього не схоже, він завжди був украй педантичним, але ж це могло статися з кожним. Хвилинне розслаблення, він міг залишити теку з документами десь у кав’ярні чи загубити, коли йшов додому. Коли побачив, що накоїв, то поліз у зашморг. Він би не пережив ганьбу і суд.

– Суд? – здивувався я.

– Звісно, суд! Воєнний час, надсекретні документи, за які ворожі розвідки ладні віддати все! Був би суд і суворе покарання. Митя вирішив не чекати. Він був занадто правильний! – Великий князь ледь не плакав. – Господи, прошу, аби документи були у сейфі! Прошу!

Він склав руки і почав молитися. Ми зі штабс-капітаном відвернулися. Шум продовжився, я зрозумів, що вже працювали свердлом. Вийшов із вітальні, зазирнув до кабінету. Там було кілька людей. Троє поліцейських і один чоловік у брудному одязі, що працював дрилем. Мені здалося, що я десь його бачив раніше. Я повернувся до вітальні. Великий князь безпорадно дивився на мене.

– Вибачте, Іване Карповичу, я викликав вас заради іншої справи, але зараз не можу нічим іншим займатися, – сказав Сергій Михайлович.

– Великий князю, не турбуйтеся про мене, – заспокоїв його я. – А хто відчиняє сейф?

– Поліція залучила якогось злочинця. Поляк, грабував банки, потім його відправили на каторгу, звідти втік, нещодавно його затримали в Петергофі. Сказав, що зможе відчинити сейф, – пояснив Великий князь.

Я кивнув, бо зрозумів, що це був один із польських грабіжників банків, яких я схопив чотири роки тому. Оце знову зустрілися.

– А де передсмертна записка? – спитав я. Що вона є, не сумнівався, самогубці майже завжди залишають записку, бо це ж їхнє останнє волання до світу.

– Он лежить. – Великий князь показав на аркуш, що білів на столі. Я підійшов. «Прошу нікого не звинувачувати у моїй смерті. Іншого виходу немає. Вибачте», Дата й підпис. Акуратний почерк, маленькі рівні літери, розкішний підпис із закрутками. Гербовий папір.

– Почерк покійного? – я підніс записку Великому князю.

– Що? – не зрозумів той.

– Почерк належить покійному? – перепитав я.

– Ну звісно, а кому ж ще! – роздратувався Сергій Михайлович, навіть не подивившись.

– Будь ласка, придивіться, – попросив я.

– Іване Карповичу, зараз не час і не місце для ваших детективних ігор! Людина загинула! Може вибухнути скандал, який знищить честь покійного! І мою теж, бо за моєї протекції Митю взяли до міністерства! – закричав Великий князь. Я зрозумів, що його краще не чіпати. Підійшов до Тулякова, показав записку йому. Він уважно подивився, кивнув.