Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні. 1914–1916

Я запросив його до хати, там розрізав конверт, у якому був лист. «Шановний Іване Карповичу, радий, що неприємна ситуація, яка виникла навколо Вас, вирішилася позитивно. Повірте, це було досить непросто, досі дивуюся впливовості і завзятості Ваших ворогів». На цих словах я стиснув зуби і знову згадав страх, який охопив мене під час розстрілу за рішенням військово-польового суду, скасованим в останню мить. «Я розумію, що Ви б хотіли провести час до відправки на фронт удома, в колі рідних та близьких, але змушений просити Вас відбути до Петрограда. Бо тепер мені знадобилася Ваша допомога. Оплату гарантую. Великий князь Сергій Михайлович».

– Що ж, не можу не відгукнутися на прохання члена правлячого дому, – зітхнув я, хоч їхати нікуди не хотів.

– Тоді я прошу вас швидко зібратися, ми мусимо встигнути на потяг, – попросив штабс-капітан.

Я зібрався, Уляна Гаврилівна зробила нам сидір у дорогу. Поцілував сонну Моніку, пожалкував, що Єлизавета Павлівна поїхала до Бахмача у справах. Мусила повернутися зранку. Залишив їй коротенького листа і сів до авто. Спробував розпитати штабс-капітана, у чому річ, але він притис палець до губ, а потім повідомив пошепки, що справа вкрай таємна і про неї при водії краще не розмовляти. На потяг ми встигли, їхали першим класом, я добре виспався. Штабс-капітан пропонував коньяк, але я відмовився, хотів мати свіжу голову, щоб швидко розплутати справу і повернутися додому хоч на декілька днів.

У Петербурзі, який тільки-но став Петроградом, переповненому військами, що вирушали на фронт, нас чекало авто. Ми сіли в нього і покотили. Я роздивлявся столицю, яку знав не дуже добре.

– Куди ти їдеш? – здивовано спитав штабс-капітан Туляков у водія.

– На квартиру до інженера Бревуса.

– Для чого? – ще більше здивувався Туляков.

– Бо Великий князь там.

– А що трапилося?

– Повісились інженер, – кивнув водій.

– Що? – Туляков аж підстрибнув на місці, вдарився головою об стелю авто, але наче й не помітив, такий був здивований. – Як повісився?

– Та як, головою в зашморг, як зазвичай вішаються, – пояснив водій.

– Коли?

– Вчора. Знайшли вже сьогодні вранці. Їхня імператорська високість дуже сумують, – зітхнув водій.

– Та звісно ж! Інженер – давній товариш! Господи, як же так? – Туляков розгублено схопився за голову.

– А хто цей інженер? – спитав я. Намагався зрозуміти, що для мене віщують ці новини. Може, відпустять мене додому, та і все?

– Товариш Великого князя, заступник генерала Вернандера, помічника воєнного міністра Сухомлінова. Як же так? Бревус! – Штабс-капітан тільки головою крутив.

– Несподіване самогубство? – зрозумів я.

– Та зовсім! Грім серед ясного неба! Бревус, такий служака! Він був весь у роботі! З ранку до вечора, часто і в вихідні! Лише Великий князь час від часу міг витягнути його на балет чи в ресторан.

– Може, хворів? – почав я перебирати версії можливих причин самогубства.

– Хто? Бревус! – Штабс-капітан нервово засміявся, наче я сказав щось дурне. – Та він був здоровий, наче бик. Ходив на роботу і з роботи пішки. Три версти в будь-яку погоду. Вдома займався гантелями і обливався холодною водою. Пив мало, не курив. Господи, та всі думали, що він вічно житиме!

– Можливо, якісь нездорові забавки? Морфій чи карти?

– Та ну що ви, Іване Карповичу! Який там морфій! Це йому було не потрібно!

– Звідки ви знаєте?

– Хоча б звідти, що раз на тиждень Великий князь збирає друзів у лазнях. Я там буваю, Бревус теж бував. І якби він уживав морфій, ми побачили б сліди на його руках. Що ж до карт, то покійний їх зневажав. Я не можу його навіть уявити з картами.

– Тоді, може, щось у родині? Наприклад, зрада жінки? – далі запитував я.

– Він був неодружений.

– Скільки йому було років?

– Сорок чотири, він швидко робив кар’єру.

– Сорок чотири роки і неодружений? – здивувався я. – Його не цікавили жінки?

– Та ні, думаю, що цікавили. Іване Карповичу, Петербург – велике місто, тут питання жіночої уваги легко вирішується і без одруження. Господи, Бревус повісився! Я ж його бачив кілька днів тому у Великого князя! Ну як так? – зітхав Туляков.

– Можливо, проблеми з грошима стали причиною цього страшного вчинку? – далі перебирав я варіанти.

– Навряд чи. Він отримав спадок від батька, до того ж мав пристойну зарплатню, яку не треба було витрачати на родину. Хоча десь три тижні тому він попросив у борг двісті рублів. Звісно, я дав, бо у грошових питаннях він був украй педантичний.