Владислав Ивченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні. 1914–1916

– Це почерк покійного. І підпис його, – запевнив штабс-капітан.

– Дякую, – сказав я і вийшов, знову пішов до кабінету, де поляк і далі висвердлював замок сейфа. Шум стояв страшенний, у вуха наче ножем хтось штрикав. Я пройшов до робочого столу покійного. На столі стояла друкарська машинка, але було й письмове приладдя. Ручка зі слонової кістки з золотим пером Я взяв зі столу невеличкий аркуш паперу, написав: «Упокій душу». Потім повернувся до передсмертної записки. Чорнило там було трохи світліше. Але, може, просто підсохло. Поклав ручку на місце і пішов геть, зачинивши за собою двері, бо дриль дуже вже шумів. Зазирнув до спальні. Там на столі лежало тіло покійного. Інженер Бревус був одягнений у парадний мундир. Чорний однострій із рядом великих срібних ґудзиків та високим коміром, що майже повністю затуляв шию. Білі рукавиці, чорні штани і чорні ж черевики, на голові чорний продовгуватий капелюх. За коміром ледь виднілася туго зав’язана краватка. Я послабив її, відвернув комір, щоб подивитися шию. Так, ось синці від мотузки, подряпини на шкірі.

– Господи, що ви робите? – прошепотів штабс-капітан Туляков, який зазирнув до спальні.

– Оглядаю труп. Це мій обов’язок сищика.

– Але що тут розслідувати? Людина наклала на себе руки! Це трагедія, але не злочин!

– Я звик усе перевіряти, – пояснив я, але не переконав.

Штабс-капітан махнув рукою і пішов геть. Я подивився на покійного. Середнього зросту, стрункий, чисто поголений. Відчутний запах парфумів. Я нахилився, щоб поправити його капелюх. Побачив щось біле у носі.

– Відчинили! Відчинили! – закричали в сусідній кімнаті поліцейські, гуркіт дриля припинився. Я почув кроки – це побіг Великий князь. Я теж пішов до кабінету. Поляк відчинив дверцята сейфа, звідти трохи диміло, поліцейські хотіли полити водою, але Великий князь заборонив.

– Нічого! – зойкнув Сергій Михайлович. На полицях сейфа справді нічого не було. – Господи! – він схопився за голову і вибіг. За ним пішли поліцейські. Я ж зазирнув у сейф. Там зовсім нічого не було. Порожньо. Наче вимели все.

– Я тебе знаю, – сказав мені поляк. Він був увесь у мастилі і металевій стружці, сидів під стінкою. – Це ж ти нас спіймав? Ти – Іван Карпович? – він казав це без ненависті чи роздратування, навпаки, з якоюсь зацікавленістю.

– Так, я.

– Читав про тебе багато, коли на каторзі був. Там журнальчики з твоїми оповідками – неабиякий скарб, – усміхнувся він.

– Дивний якийсь сейф, – сказав я. – Порожній. Ані тобі документів, ані грошей, ані коштовностей.

Я підсів до нього.

– Що? – спитав пошепки.

– Думаю, почистили сейф до нас, – тихо сказав поляк.

– Хто?

– Хто код знав.

– Власник?

– Думаю, що ні.

– Чому ні? – спитав я.

– А ти, Іване Карповичу, завжди чужим розумом справи розкриваєш? – спитав поляк.

– Та свого ж на все не вистачить. Чого ж розумну людину не послухати, коли щось порадить? То чому думаєш, що не господар у сейф залазив?

– Конверт, – поляк у цей момент дивився в мій бік і ледь губами рухав.

– Де? – тихо спитав я.

– У сейфі. Під верхом, – я читав поляка по губах.

– Ну що, ходімо, – до кімнати зазирнув один із поліцейських.

– А ви його куди? – спитав я, а сам швиденько поліз по гаманець.

– Та куди ж, до тюрми, – сказав поліцейський. – Потім суд і на каторгу. Досить уже по столицях відпочивати.

– Та я ж працював; а не відпочивав, – заперечив поляк.

– Дякую за допомогу. – Я потиснув поляку руку, залишив у його долоні червінець. Гроші і в тюрмі знадобляться.

Поляк кивнув мені, його повели геть. Я швиденько підійшов до сейфа, заліз усередину. І побачив, що до верхньої частини зсередини приклеєний конверт. Відірвав його.

– Що це ви робите? – спитав штабс-капітан Туляков, який саме зайшов до приміщення.

– Та дивлюся сейф. Хороший, дорогий, – збрехав я.

– Ну, у Бревуса гроші були, він завжди купував найкраще, – кивнув штабс-капітан, а я подумав, що хоч і гроші були, але у сейфі їх не залишилося. Сховав конверт у піджак, і ми пішли до Великого князя, який сидів у фотелі, як із хреста знятий.

– Це скандал, скандал! Надсекретні документи! Треба сповістити контррозвідку! Це шпигуни! Господи, Митю, у що ти встряв! – шепотів Великий князь. Потім глянув на мене. – Іване Карповичу, ви сьогодні вільні, а завтра займетеся тією справою, задля якої я вас запросив. Вибачте, що не одразу, але бачите, які події. – Сергій Михайлович скривився, він ледь не плакав.

– Нічого, нічого, за мене не хвилюйтеся, – заспокоїв я. – Але я так розумію, що тіло мусить подивитися патологоанатом, а покійного чомусь одягли як для поховання.