Владислав Ивченко - Одіссея найкращого сищика республіки

– Я перший знайшов її!

– Я знайшов, а ви викрали.

– І ви будете ризикувати життям заради баби?

– Я робив це і зроблю ще, якщо буде потреба. Доля Альчести не є предметом нашого обговорення.

Барон подивився на мене.

– Сто тисяч. Я дам вам сто тисяч. Хочете асигнаціями, хочете акціями чи облігаціями, або навпіл. Сто тисяч рублів. А ви віддасте її.

– Бароне, Альчеста – моя майбутня дружина. Я не торгую нареченими.

– Що? Дружина? – Фон Шпіл скривився. – Дружина?

– Так, як тільки я одужаю, буде весілля.

– Ви збожеволіли?

– Ні.

– Я… Я… – Фон Шпіл так і не сказав, що він. Ми сиділи мовчки. Барон напружено про щось думав. Потім підвівся. – Добре, мир то мир. Нехай буде на ваших умовах. Але якщо вся ця історія чи її частина вийде на яв, я знищу вас!

– Якщо я почую тремтіння землі біля мого хутора, я вас теж знищу! Тримайте свого велетня подалі.

Барон завмер, подивився на мене й пішов геть. Зайшли Альчеста й Бар-Кончалаба, які чули розмову через причинені двері.

– Я ледь не застрелила того покидька, – сказала Альчеста.

– Ви це серйозно – про весілля? – спитав професор.

– Так, якщо Альчеста погодиться. – Я дивився на неї. Вона замислилася.

– Альчесто, звісно, це не моя справа – вам указувати. Але ваше вагання дивує мене. Ви бачили Івана Карповича на ділі, він не тільки врятував вас, чули, що ви дорожчі йому за сто тисяч! Що ще? – спитав Бар-Кончалаба.

– Іване Карповичу, розумієте… – почала вона.

– Ваню, просто Ваню! – нагадав я.

– Добре, Ваню. Я ж думала, що ти простий хлопець. Ну, трохи побитий життям, але веселий. А тут на тебе падають штабелями жінки, тебе обсипають грошима, тобі пропонують трон. Слухай, а я ж проста дівчина з Сардинії і…

– А я простий хлопець із Посулля. Завтра поїдемо на мій хутір. Подивишся, що і як, там і вирішиш.

– Мені здається, потрібне шампанське. Я зараз. – Професор підбіг до телефону й замовив у портьє дві пляшки і келихи.

– Може, заспіваєш щось? – попросив я. – Ти ж співачка.

– Ні, Ваню, голос у мене посередній. На мене дивитися ходили, а не слухати.

– Дивитися є на що, – зітхнув я.

За тиждень ми вже були на хуторі. Будинок і садок їй сподобалися, тим паче навколо було зелено, починалося щедре місцеве літо. Я сказав Самсонову, який залишився при нас, випроваджувати всіх відвідувачів, щоб ніхто не заважав нашому щастю.

Якось, коли ми сиділи серед квіткових клумб, посаджених Самсоновим, і пили чай, я спитав про весілля.

– Куди поспішати, Ваню? Нам добре – і добре. Встигнемо. Тобі вже відповіли з Англії?

– Так, сказали, що Моніку відправлять за місяць на пароплаві під норвезьким прапором, на такі німці наче не нападають, – відказав я і пригорнув Альчесту. – Сподіваюся, ви знайдете спільну мову.

– Слухай, у мене було чотири молодші сестри, за це не хвилюйся.

Я поцілував її у волосся.

– Я жити хочу, я люблю! – Від надміру почуттів заспівав народну пісню.

– Ванюшо, сонечко, не співай. Аби твої читачі чули, як ти співаєш, жодної б книжки ти не продав.

– Так а що робити, коли душа співає!

– А ти подумки, подумки співай!

Я обняв Альчесту і співав подумки. Дивився на блакитне небо і розумів, що починається найкраща частина мого життя. Багато ти бігав, Іване Карповичу, і літав, і плавав, і в землі плазував, чого тільки не робив, аж ось нарешті досяг свого щастя. Кохана жінка була поруч, а ще донька приїде донька – і заживемо! Я пустив сльозу і міцніше притиснув Альчесту правою рукою. Ліва ще працювала не дуже, але потроху відновлювалася. Альчеста її розминала по кілька разів на день, учила працювати пальці. Потім узяла й поцілувала. А в мене аж серце тьохнуло. І знову заспівала душа. Звісно, подумки, тихенько. Одіссей дістався рідного острова і міг розслабитися.

(1.09–21.12.2015, Суми)

Владислав Івченко народився 11 грудня 1976 року в місті Києві, де прожив тиждень, а потім був висланий за сарказм до Сум, де живе і досі.

Закінчив Вищі курси літературної майстерності при Будинку-музеї А. П. Чехова за фахом «Поміркований реалізм».

Закінчив із червоним дипломом і червоним обличчям економічний факультет Сумського держуніверситету.

З 2000 року працює у сумській газеті, де зробив карколомну кар’єру і досягнув посади заступника головного редактора.

Пише з 1998-го року, з 2004-го здебільшого українською.

Перед тим, як почати писати, деякий час терпів.

У творчості сповідує принципи.