Владислав Ивченко - Одіссея найкращого сищика республіки

– Ну, Іване Карповичу, навели ви шереху в Києві! Все місто на вухах стоїть, тільки про вас і балакають!

– Професоре, я не розумію, що коїться! Несуть мені гроші, просять про щось, наче я цар чи голова уряду! Що за маячня?

– Кажуть, Іване Карповичу, що як тільки ви одужаєте, проголосите себе Великим князем Київським і візьмете владу в південно-західних губерніях до своїх рук. Мовляв, вас і союзники підтримують, недарма ж ви їздили до Європи, де отримали інструкції та підтримку від англійців і французів. Ті начебто переконали Тимчасовий уряд поступитися владою в частині губерній. Кажуть, ідеться про Волинську, Подільську, Київську, Чернігівську та Полтавську губернії, можливо, про кілька повітів Харківської.

– Що це за маячня?

– У Києві впевнені, що не маячня. Вірять, що ви справді станете Великим князем Київським.

– Для чого Тимчасовому уряду віддавати комусь владу?

– Бо ви будете підтримувати уряд. А не віддаси владу вам, її візьмуть ті горлопани з Центральної Ради, за якою, кажуть, помітно роги кайзера та цісаря. Ви ж будете підтримувати єдину і неподільну Росію, війну до переможного кінця, домагаючись лише обмеженої культурної та економічної автономії.

– Це тільки у хворій голові могло таке народитися! – крикнув я.

– Ну, тоді в Києві багато хворих! – усміхнувся Бар-Кончалаба. – І ви не хвилюйтеся так, не треба.

– Та як же не хвилюватися! Я не хочу в політику лізти! У мене донька, у мене кохана жінка, у мене хутір, у мене книжки! Не треба мені вашої політики!

– Іване Карповичу, так у тому біда, що зараз часи неспокійні. Не питає політика, чи хочеш, чи не хочеш, а бере і тягне. Я знаю, що ви ні про який княжий трон не думали, але люди надумали за вас! Уже бігають і хваляться, хто в якому місті чи повіті намісником буде. Он у коридорі чекає делегація панотців, які хочуть поставити питання про відновлення київської митрополії та відокремлення від руської церкви. Кажуть, що коли Київ уже столицею був, про Москву ще ніхто й не чув. Мене знайомі питали про посади в посольствах. Бо як буде Київська Русь, знадобляться ж їй дипломати. Особливо цікавлять європейські країни з добрим кліматом.

Я зареготав. Це ж смішно все було! Одразу скривився, бо реготати мені було поки не можна. Великий князь Київський!

– А це у мене корона буде, чи як?

– Корона, трон, усе як треба.

– Альчесто, хочеш стати князівною? – спитав я.

– Я католичка, ваша величносте.

– Ну, це просто вирішити. Наверну все князівство під Папу Римського.

– Ага, викликайте ксьондза, муллу й рабина, і нехай вас переконують. Як робив Володимир Великий, хреститель Русі, – запропонував Бар-Кончалаба.

– А чи зможемо ми приєднати до Київського князівства й Сардинію? – поцікавилася Альчеста.

– Ну, для цього треба буде підкорити половину Європи, але чому б і ні!

Ми жартували й усміхалися, коли зазирнув Самсонов.

– До вас іще один відвідувач. – сказав він. Чомусь аж побілів.

– Усе, нікого більше не приймаю, – сказав я. – Государю треба відпочити.

– Той чоловік сказав, що ви його приймете, – тихо промовив Самсонов, а професор і Альчеста реготали. – Його звати барон фон Шпіл.

Регіт урвався, і я більше не усміхався. Узяв з-під подушки браунінг.

– Я б не хотів світитися перед ним, – сказав Бар-Кончалаба.

– І не треба. Будьте в сусідній кімнаті. Ти, Альчесто, теж.

– Я не хочу залишати тебе.

– Усе буде добре. Йди.

Вони вийшли. Я кивнув Самсонову, і той запустив барона. Він зайшов, озирнувся. Обличчя було прикрите маскою. Я вказав на стілець, що стояв на віддалі від мого ліжка. Фон Шпіл уважно спостерігав.

– А вам знову пощастило, Іване Карповичу. – Він недобре засміявся.

– Ви прийшли поговорити про моє щастя?

– Саме так. Бо коли людина мусить загинути, а залишається жива, хіба це не щастя? – Барон дивився мені у вічі. Він був спокійний, уже перегорів. – Я отримав вашого листа, Іване Карповичу.

– Цікава історія? Я начебто нічого не пропустив?

В історії виклав усі пригоди у фон Шпіла з велетнем.

– Лайно, а не історія.

– Дуже прикро, що вам не сподобалося.

– Іване Карповичу, ви граєтеся з вогнем.

– Радше вогонь грається зі мною, а я просто намагаюся не обпектися.

Барон невідривно дивився на мене.

– Мені потрібна та дівчина.

– Про це не може бути й мови.

– Ви не хочете миру?

– Хочу. Але за неї буду воювати.

– Ви можете загинути удвох, – попередив барон.

– Можемо. Але вас знищать у будь-якому випадку. Чи я вас пристрелю, чи ваші вороги розірвуть ваше багатство.