Владислав Ивченко - Одіссея найкращого сищика республіки

– Будь ласка, змилуйтеся наді мною.

– Можу запропонувати тобі на вибір: шлюб чи суд. Що обираєш?

– Шлюб? – Адвокат здивовано подивився на мене.

– Так. Ти одружуєшся з пані Агнешкою, а я забуваю про твої витівки. Не вимагаю від тебе відповіді просто зараз. Даю два тижні. Якщо за цей час ви не одружитеся, я звернуся до поліції. А тепер підводься, вийди з номера і добре подумай. Ну!

Адвокат вийшов, Альчеста у захваті закрутила головою.

– Як ти його!

– З шахраями я вмію працювати.

– А що, твоя травма справді невиліковна? – Альчеста кивнула на папірець із печаткою, який я тримав у руці.

– Це рецепт, який виписав мій хірург.

– Рецепт? Ти ж казав, що це довідка?

– Ну а чому я не можу обдурити шахрая?

– То ти міг бути батьком тієї дитини?

– Ні, бо для цього потрібно було ще дещо. А цього між нами не було.

– Ну, добре, бо я вже злякалася.

– Чого?

– Ну, можливо, я думала завести з тобою кількох дитинчат. Чи ти проти?

– Альчесто, ти це серйозно?

– Тихо, тихо, не хвилюйся.

– Іване Карповичу, там до вас якась дама. – Це забіг розгублений Василь Петрович. – Каже, що у дуже важливій справі.

– Не буду вам заважати. – Альчеста відійшла і сховалася за ширмою біля вікна.

– Що за дама?

– Сказала, що дуже важлива справа, червінець мені тицьнула.

– Ну, запроси, – розгублено сказав я, бо жодних дам не чекав.

У номер зайшла дама років тридцяти, висока, з гарним обличчям і високою зачіскою.

– Іване Карповичу! – сказала вона з тремтінням у голосі і кинулася до мене. – Як я рада, що ви живі! Господи, ми за вас так хвилювалися!

Вона почала мене цілувати, а я ледь вирвав губи.

– Хто ви така?

– Я – дружина статського радника Колунова, – сказала дама. Подивилася на мене звабливо, прикусила нижню губку, підморгнула, але цими маневрами більше налякала, ніж звабила.

– Що вам потрібно?

– Іване Карповичу – ви справжній герой! – Вона дивилася мені в очі з небувалим захватом, наче це не я лежав, а цар цілий. Та тут я несподівано відчув, що рука гості полізла під ковдру.

– Ви що робите?

– Іване Карповичу, ми захоплено читали всі ваші оповідки, а зараз розуміємо, що попереду у вас великий шлях державного діяча.

– Що ви робите? – обурився я. – Та припиніть!

– О, Іване Карповичу! Як у справжнього лідера нації у вас такий потужний внутрішній стрижень! – жінка й не думала зупинятися.

– Не треба! – Я намагався відсунути її одною рукою, але дама була сильніша, відкинула ковдру і схилилася до моїх кальсонів.

– Васю! – закричав я.

– Чого ви, Іване Карповичу? Чого ви? Я просто прийшла засвідчити нашу повагу! – злякалася гостя. – І щоб ви знали, що статський радник Колунов і вся його родина готові на все заради світлого майбутнього нашої рідної Малоросії! Ну, не бійтеся, Іване Карповичу! Зараз у вас немає часу відволікатися на забаганки тіла, я допоможу вам, я знаюся на цьому, повірте, ви як у раю побуваєте! – Вона говорила це, гіпнотизувала поглядом, облизувала губи й продовжувала рухи рукою.

– Ні, припиніть! – Я схопив її за руку, вона взяла другою, продовжила.

– Хіба вам не подобається? Ну чого ви, чого? Я зроблю вам добре, дозволю, щоб ви могли зосередитися на державних справах, я готова допомогти вам, бо ви – наш кумир! – Вона знову нахилилася до мене, а я ж уявив, що Альчеста може спостерігати це неподобство у щілинку ширми.

– Ні, Васю! – заверещав я, як різаний, бо зрозумів, що або зараз припиню це, або вже не зможу зупинитися.

– Іване Карповичу, не треба кричати? – здивувалася гостя, коли забіг Самсонов.

– Мені погано, візит закінчено, більше нікого не приймаю! – забелькотав я, а в самого аж у голові стукало. Василь Петрович повів даму до дверей.

– Іване Карповичу, я залишу свій телефон. Коли одужаєте, буду рада вас бачити! І пам’ятайте про статського радника Колунова, коли будете призначати уряд!

Жінку вивели, я дивився у стелю і важко дихав, геть розгублений. Що це було? З-за ширми вийшла Альчеста.

– Я не розумію… – почав виправдовуватися.

– Ваню, а чого ти зупинився? Дама так хотіла допомогти!

– Я її не знаю!

– А вона тебе не тільки знає, але й, судячи з усього, дуже поважає. Слухай, мені розповіли, що ти досить популярна особа в Росії, найкращий сищик імперії і все таке, але я, чесно кажучи, навіть не думала, що твоя популярність має таку силу.

– Альчесто, я… – Я був розгублений, я не знав, як до цього всього ставитися.

– Іване Карповичу, фабрикант Малєвський до вас. – Зайшов Василь Петрович.