Владислав Ивченко - Одіссея найкращого сищика республіки

– Не знаю такого.

– Каже, що в дуже важливій справі. Сто рублів пропонує, щоб я зустріч влаштував.

– Двісті вимагай. Як піде, так і бог з ним, а як заплатить, то прийму.

Упевнений був, що не заплатить, бо за що платити? Я ж не туз якийсь, не замовленнями казенними відаю. Так ось зайшов пузатенький чоловік, подивився на мене з такою радістю, наче на одному моєму вигляді гроші заробляв.

– Іване Карповичу! Я фабрикант Малєвський! Як я радий вас бачити! Дуже радий, що повернулися до Києва! – Він швидко підійшов, нахилився, розцілував і залишив на грудях тлустий конверт, який, мабуть, випав із кишені фрака.

– Ось, ваше… – почав було я.

– Ні-ні, то ваше. А згадайте про Малєвського, коли будете уряд призначати! Я й по промисловості можу, і по транспорту, широкого профілю фахівець, а ще ваш багаторічний читач та шанувальник українських звичаїв! – Фабрикант несподівано витягнувся, подивився кудись у стелю і заспівав «Ой на горі та женці жнуть». Досить непогано співав, потім розстебнув сюртук і показав, що під ним вишиванка. Я аж розгубився, бо ж серйозні люди, фабриканти та чиновники, вишиванок не носили. – У мене і вдома всі українською балакають. Навіть дружина – хоч із Ревеля, а привчив, бо ми ж, українці, мусимо рідну мову шанувати! Так же, Іване Карповичу? Так! А коли уряд будете призначати, про Малєвського і не забудьте! Готовий служити рідній неньці! Може, ще чогось бажаєте? Вина, закуски, дівчата? У мене в Києві все є!

– Ні, нічого не бажаю, рани болять! – замахав я рукою. І боліло, і голова ледь не репалася від того, що не міг я второпати, що тут відбувалося. Малєвський пішов, а я дивився на конверт. Вийняв купюри. Сотенні.

– Слухайте, та вас так люблять, як в Італії не люблять Папу Римського! – здивувалася Альчеста, яка чомусь перейшла на «ви».

– Це ж фальшиві, намальовані? – Я подав їм купюри Малєвського, хоч відповідь знав.

– Та ні, справжні. Десять тисяч! Слухайте, а добре бути найкращим сищиком імперії! – Альчеста захоплено дивилася на мене.

– Землевласник Топоров до вас проситься. – Зазирнув Самсонов.

– Та скільки ж їх там буде! – обурився я.

– Та їх там цілий коридор! Черга людей на сто!

– Як?

– А ось так! І всі готові по двісті рублів платити.

– Та чи подуріли?

– То пропускати? – спитав Самсонов.

– Пропускай, – сказала Альчеста, хоча я хотів відмовитися.

Забіг якийсь чоловік років сорока.

– Іване Карповичу, я подільський землевласник Топоров. Дуже щасливий від нашого знайомства! Випадково був у Києві, почув про ваше повернення до міста на Дніпрі! Дуже щасливий! Іване Карповичу, я до вас у справі! Треба полячка одного притиснути. У нього три тисячі десятин землі! Два цукрозаводи, млини, бійня, ставки з рибою! Все під себе підгріб, а сам же католицька морда, яка нас, православних, не любить! У відпустку ніколи до Києва не їздив, а тільки до Варшави! І наших мужиків ображає! Треба б його шугнути! Щоб все віддав і котився до своєї Варшави! Я вже й загін зібрав, треба тільки, щоб поліція не заважала. Прикриєте? А я вам половину одразу відпишу! Половину! Досить уже полячкам у інших краях керувати, досить!

– Я подумаю, – ошелешено пообіцяв я. Топоров тицьнув мені п’ять сотень і сказав, що готовий будь-якої миті діяти, чекає лише на мій наказ.

І пішло-поїхало. Чоловіки грошима засипали, хтось просив про посаду, хтось про допомогу в суді чи перед банком, хтось про казенні замовлення, за землю. Жінки, якщо молодші, норовили віддатися, а старіші плакали гірко, просили за своїх чоловіків, щоб призначив я їх на посади. Від усього цього в мене голова розболілася, і я наказав прийом припинити. Лежав і витріщався у стелю.

– Іване Карповичу, ви прийняли вісімнадцять людей, зібрали сорок шість тисяч рублів, як не рахувати золота й коштовного каміння, а також соболиної шуби й браунінга із золотою рукояттю, – доповіла Альчеста, яка взялася вести бухгалтерію.

– Чи подуріли люди? – сказав я.

– Якщо й подуріли, то вам на користь, Іване Карповичу, – заспокоїла Альчеста.

– А чого це на «ви» мене називаєш?

– А як же мені вам тикати, коли ви така поважна людина?

– Припини, будь ласка, – попросив я і скривився.

– Ну чого ви кислий такий? Стільки ж грошенят зібрали! Радіти треба!

– Але чому вони мені гроші несуть? Чому? Хто я такий? Ніколи раніше цього не було, а тут наче золотий дощ! Як таке може бути?

Зайшов Самсонов.

– До вас професор Бар-Кончалаба.

– Пропустіть.

Професор зайшов і зареготав.