Владислав Ивченко - Одіссея найкращого сищика республіки

– Пане адвокате, ваше запитання досить нахабне. Якщо ви хочете продовжувати так само, розмови не вийде, – попередив я.

– Не погрожуйте мені! – гримнув він.

– А доведеться. Я збираюся позиватися на вас до суду.

– Що? – Він був украй здивований, не очікував такого розвитку подій.

– За наклеп, брехню та шахрайство. Ви намагалися заволодіти коштами, що належали мені.

– Що за маячня! Замість вибачатися і запропонувати компенсацію страждань моєї клієнтки, ви…

– Я не дозволю ганебному шахраю підвищувати на мене голос.

– Іване Карповичу, я…

– Ви брешете. Від першого слова до останнього. Думаю, це ви навчили бідну дівчинку маячні, яку вона розповідала в газетах. Про наш роман і про палке кохання в кургані.

– Ви звинувачуєте це невинне дитя у брехні! – Адвокат схопився за серце, наче був украй ображений.

– Я звинувачую вас у тому, що ви примусили бідну дівчину брехати.

– Вона вагітна! Вагітна від вас! – закричав адвокат.

– Ось довідка, видана світилом російської медицини професором Пилипом Пилиповичем Преображенським, який мене лікував. – Я помахав папірцем із печаткою, списаним незрозумілим лікарським почерком. – Про те, що через травму, отриману під час розслідування одної зі справ, я втратив можливість коли-небудь стати батьком. Довідка видана ще навесні 1916 року.

– Але відтоді ви могли вилікуватися! – сказав адвокат уже не так рішуче.

– Так, міг. Кілька тижнів тому я знову звернувся до пана Преображенського, який підтвердив безпліддя і запевнив, що медицина зараз нічим не може мені допомогти.

– Але… але Агнешка вагітна! Є висновок лікарів! Вона вагітна, від вас вагітна! Бо вона закохана у вас! Ви задурили їй голову, ви звабили її, позбавили цноти, а потім покинули, наче якусь гулящу дівку! Я шукав вас, я мушу забезпечити захист інтересів своєї клієнтки та її майбутньої дитини!

– Може, у вас є якісь пропозиції? – спитав я. Адвокат здивовано подивився на мене.

– Пропозиції?

– Ну так, що б ви хотіли отримати для своєї клієнтки.

– Ми б хотіли отримати щомісячний пансіон розміром дві тисячі рублів, а також чверть ваших літературних гонорарів. А ще…

– Щоб я не забув, викладіть усе письмово. Можете просто зараз. Альчесто, будь ласка, дайте пану перо та чорнила. І аркуш.

Адвокат підозріло подивився на мене.

– А для чого письмово? – спитав він.

– Ну, мені ж треба з чимось іти в поліцію. Справа про шахрайство. Ви ж знайомі з карним уложенням, скільки років дають за шахрайство?

– Ви про що? До мене звернулася пані Агнешка, яка розповіла…

– Пані Агнешці лише п’ятнадцять, навряд чи вона вигадала б усю цю історію. Хтось уклав її їй у вуха! Гадаю, слідство розбереться, хто саме керував цим шахрайством.

– Іване Карповичу…

– Треба бути дуже, дуже, дурною людиною, щоб спробувати обдурити найкращого сищика імперії. Чи ви думали, що я вже мертвий? Ну, тоді так, мертвого обдурити значно легше. Але я виявився живим. Та вас жадібність штовхнула на продовження афери. На що ви розраховували?

– Я… я не розумію, про що ви говорите! У вас немає жодних доказів!

– Як немає? А ваші виступи в газетах? А ваша поїздка до моєї доньки і спроба захопити мої гроші на рахунках у банках? Доказів більш ніж достатньо. І вам доведеться перекваліфікуватися з адвоката в каторжанина. Мої співчуття. Зараз я викликаю поліцію.

Гість перелякано дивився на мене, блимав очима. Потім повалився на коліна.

– Ні! Ні! Не треба поліції! Будь ласка! Не треба! – просив він. Альчеста ошелешено дивилася на нього.

– Поліції не буде, якщо ти будеш щирим, – пообіцяв я. – Це ти зробив дівчині дитину?

– Я? Ні! Я не знаю…

– Василю Петровичу, викликайте!

– Ні! Ні! Не треба! Я не хочу на каторгу!

– То розповідай! Ти?

– Так, так, я! Вона була така нещасна! В неї загинув брат, а ви зникли. Вона кохала вас, Іване Карповичу, дуже кохала! Повірте! А ви втекли, про вас деякий час нічого не було відомо, Агнешка ледь руки на себе не наклала. Я пожалів її, ну і так вийшло… Я не хотів, не збирався, але ж тіло, природа, єство. Вона така молода і ніжна! Що я міг зробити? Що?

Адвокат гірко заплакав.

– Вона була незайманою?

– Так, – кивнув він. – Будь ласка, не треба поліції! Не треба! В мене слабке здоров’я, я не витримаю каторги!

– Пиши мені пояснювальну записку зі всіма подробицями.

– Записку?

– Так. Хочеш писати тут чи в поліції?

– Не треба поліції!

– Тоді пиши.

Він сів і написав, поставив підпис і дату.