Владислав Ивченко - Одіссея найкращого сищика республіки

– А хто ті люди, яких ви згадували? Баба, селянин, студент? – спитав я. – Не знаю жодного з них!

– Це люди, яких я зустрів сьогодні, коли ми їхали сюди. Неважливо, що це за люди! Їх узагалі можна було б вигадати. Це функції, гвинтики літературного механізму! Головне – щоб без усяких пригод. Бо пригоди – занадто легкий жанр. Автор же мусить пускатися у текстові мандри не в пошуках легкості, а щоб перевірити міць своїх літературних м’язів і витривалість легенів своєї уяви!

– Ну, не знаю, Югурто. Єдине, що можу сказати, – візьми й напиши таку книжку, як хочеш.

– І напишу. Напишу. Жодних пригод у ній, жодного чудовиська чи стрілянини, а люди читатимуть і славитимуть автора у віках. – Він усміхнувся і була в його погляді впевненість, що так і буде.

– Ну, так уже й у віках. – Гервасій Гайнріхович був налаштований дещо песимістично.

– Коли напишеш, надішли, будь ласка, мені. Цікаво почитати, бо розповідаєш яскраво, хоч я не все і второпав. Але мені незрозуміло, як писати без пригод. Ну, може, у тебе навчуся, Югурто.

Ми ще побалакали з Йоганнсенами, старший попросив у мене автограф і вони пішли. Лікар Піддубний поміряв температуру, оглянув рани і зробив укол знеболювального, щоб мені добре спалося, бо завтра треба було їхати до станції. Вранці в ліс приїхав професор Бар-Кончалаба, досить стривожений.

– Погані новини, Іване Карповичу.

– Що таке?

– Барон шукає вас. І явно не для того, щоб подякувати за чудові пригоди.

– Звідки знаєте?

– В Охтирці було чутно, як тремтіла земля. Велетень шукав вас там. Фон Шпіл хоче помститися.

– Треба було його пристрелити, – сказала Альчеста.

– Вам треба сховатися, – сказав Бар-Кончалаба. – Подалі звідси.

– Івану Карповичу потрібне лікування, – заперечив Піддубний. – Воно можливе лише у великому місті. Треба потайки приїхати до Києва і там сховатися.

– Я не буду ховатися, навпаки – я вийду в світ, – сказав я і помітив здивовані погляди.

– Як у світ? – спитав професор.

– А так. Треба сповістити всі київські газети про моє прибуття. Щоб на вокзалі зустрічав натовп і все місто знало, що до Києва приїхав найкращий сищик імперії!

– Але тоді барон знатиме, де ви! – злякався Піддубний.

– І що з того? Він відправить велетня до Києва? Ні, бо це буде скандал! Відправить туди звичайних убивць? Ні, бо до мене буде прикута величезна увага. І якщо зі мною щось станеться, листи з розповіддю про фон Шпіла не можна буде зупинити! Вони його знищать. Він ніколи не наважиться на удар, якщо я буду в центрі уваги.

Бар-Кончалаба зааплодував.

– Браво, Іване Карповичу, браво! Чудовий план! Але про всяк випадок будьте готові до найгіршого. Принаймні пістолет майте напохваті, – порадив професор.

– За це не хвилюйтеся. – Я показав браунінг, який мені принесла Альчеста. Собі вона купила у Харкові люгер. – Тепер ось що. У потязі на мене легко буде напасти, добре було б, якби про моє перебування там ніхто не знав.

– Але як це зробити? – спитав професор. – Вас на ношах одразу помітять!

– Знову використаємо ящик. Покладіть мене всередину і здайте в багаж. Лікар зробить укол, і я спатиму до самого Києва, наче немовля.

– Ні, вам необхідний догляд! – підхопився Піддубний.

– Мені необхідно доїхати живим.

– Велетень не прийде на станцію!

– Велетень ні, а хтось із людей фон Шпіла – цілком можливо. Якщо помітить мене, сповістить велетня, а той нападе на потяг.

– Іван Карпович правий, – сказав Бар-Кончалаба. – Треба поберегтися.

– Я поїду з тобою, – сказала Альчеста. – Мені теж зробите укол. Спатимемо разом.

Я не міг відмовитися від такого товариства.

– Будіть вашого древонасадця, нехай зіб’є дебелий ящик.

Невдовзі у дворі застукали молотки й зачиргикали пили. До мене прийшов професор.

– Іване Карповичу, я хочу поговорити з вами.

– Про що?

– Ви ж не будете писати про барона і його велетня?

– Ні, я напишу. Просто поки що не буду друкувати. Якщо ж фон Шпіл спробує вдарити, то отримає скандал, який його знищить. А чому ви питаєте?

– Я хотів узяти велетня для своєї енциклопедії малоросійських чудовиськ. За царя мені заборонили її друкувати, навіть посадили в тюрму, бо вважали, що я зводжу наклеп на наше православне Отєчєство, де не могло бути чудовиськ. Але вони є. І велетень міг би бути справжньою окрасою книжки. Ви не проти, якщо я напишу про нього?

– Пишіть, але без згадок про мене чи Альчесту.

– Домовилися! – Професор помітно зрадів.

Наступним прийшов Піддубний.