Владислав Ивченко - Одіссея найкращого сищика республіки

– Іване Карповичу! Ну нарешті!

– Де ми?

– Ми під Охтиркою, в будинку одного мого знайомого лісника. Колись у його сина загнила нога, хотіли ампутувати, але я ногу врятував, і лісник готовий мені віддячити.

– Лікарю, навіщо вам детективи, коли ви рятуєте людей?

– Детективи цікавіші. І в них трапляються такі красуні, як пані Альчеста! А кого я бачу в своєму туберкульозному санаторії? Отож-бо. Зараз покличу нашу красуню, вона дуже за вас переймається.

– Зачекайте. Ми тут у безпеці?

– Так, місця глухі, навколо ліси.

– А що з охоронцями барона?

– Вже у пеклі, всі до одного. Спочатку ваші постріли, потім динаміт професора. Ми поклали всіх. А як ви відчули, що вони зробили засідку? Аби ми наблизилися ще трохи, вони б просто розстріляли нас!

– Якби я робив засідку, я б зробив там, – прохрипів у відповідь. Сам себе лаяв – втратив голову і не здогадався, що їхати дорогою буде небезпечно. Але Альчеста забивала всі інші думки.

– Я зараз. – Піддубний вийшов і невдовзі повернувся з Альчестою та Бар-Кончалабою.

– Ваню! – Альчеста поцілувала мене, я відчув її сльози на губах. Це й була амброзія, напій, який у стародавній Греції пили тільки боги.

– Боже, яке кохання. Тепер я розумію, чому ви поперлися до барона без запасного плану, – закивав професор.

– Залиште нас, – несподівано попросила Альчеста.

– Скоряюся перед силою кохання. – Бар-Кончалаба делікатно вклонився і позадкував до дверей.

– Тільки не розбурхуйте Івана Карповича, йому зараз потрібен спокій, – суворо попередив Піддубний. Альчеста подивилася на нього трохи здивовано, лікар знітився і швиденько вийшов. Тепер Альчеста подивилася на мене.

– Що це було, Ваню? – спитала вона. У мене кров кинулася в обличчя.

– Коли?

– Коли ми тікали від велетня. Ти врятував мені життя. Мало того, ти ризикував своїм життям. Навіть не ризикував – пішов на смерть! І ти б загинув, якби не професор. То якого біса, Ваню? Хто я тобі така, щоб помирати заради мене?

– Я звик добре виконувати свою роботу. Я пообіцяв твоєму батькові…

– Ти ж сам не віриш у цю маячню, – перервала мене Альчеста. – Ти пообіцяв моєму батькові знайти мене, але ти не мусив рятувати мене ціною власного життя!

– Я – живий, усе добре і…

– Чому, Ваню, чому? – знову спитала Альчеста. Я відвів погляд. Потім подивився в очі. Вона чекала моєї відповіді. Я думав, що б вигадати, а потім вирішив, що вигадувати не треба. Вона – розумна дівчина, вона одразу відчує брехню.

– Тому, що я, здається… Ні, не здається. Я кохаю тебе. – Видихнув і усміхнувся, щасливий. Альчеста здивувалася.

– Це ти серйозно?

– А ти не бачиш?

– Та бачу. – Вона підвелася, виглядала розгублено, підійшла до вікна. Вона була така гарна, що у мене аж у грудях запекло. Я стиснув зуби, щоб не застогнати. Альчеста повернулася, сіла поруч. – Кажуть, твоя перша дружина теж була італійкою.

– Так.

– Схожа на мене?

– Ні.

– Зовсім?

– Зовсім. Ну, крім того, що і вона, і ти – красуні. Але ви дуже різні.

– У тебе є донька.

– Так, Моніка. Вона зараз в Англії, але я обов’язково привезу її. Вона – добра дівчинка. – Я скривився.

– Що, болить? Я зараз покличу лікаря. – Альчеста збігала по Піддубного. Той зробив якийсь укол, і я майже одразу заснув.

Прокинувся вже увечері. У кімнаті сиділи Альчеста, лікар і професор. Пили чай. Зраділи, коли я їх покликав.

– Ми якраз зібралися, щоб вирішити, що робити далі, – пояснив Бар-Кончалаба. – Хочемо, щоб і ви долучилися.

– Як ви почуваєтеся? – спитав Піддубний.

– Могло бути гірше. Що зі мною?

– Складне поранення руки та грудей. Вам дуже пощастило, що куля не зачепила серце. Я зупинив кров, обробив рани. Але куля подробила кістки лівої руки. Щоб зібрати її, потрібні хороші хірурги. Треба їхати в Київ чи Москву. І то якомога швидше.

– Велике місто потрібне й тому, що там ви будете в безпеці. Фон Шпіл не відправить велетня в Москву чи в Київ, бо скандал змете барона. А ось у невеличкому містечку, тим більше на вашому хуторі, краще не залишатися, – додав Бар-Кончалаба.

– Я попливу за кордон, через Мурманськ. Там і буду лікуватися. Мені треба доправити пані Альчесту до батька, а самому провідати доньку.

– Ні, Іване Карповичу, це неможливо. – сказав Піддубний. – Бо…

– Буде так, як я сказав.

– Ваню, послухай лікаря, – попросила Альчеста і подивилася на Піддубного. – Говоріть.

– Іване Карповичу, ви дуже слабкі. Навіть доправляти вас залізницею до Києва досить ризиковано. Про подорож аж до Мурманська, а потім пароплавом не може бути й мови.