Владислав Ивченко - Одіссея найкращого сищика республіки

– Професоре, заспокойтеся, – перервала Бар-Кончалабу Альчеста. Професор скривився, але не припинив дивитися на дівчину з похапливою жадібністю.

– Барон вас шукатиме, – сказав Піддубний. – Доведеться тікати і тікати дуже далеко.

– Я сподіваюся, що в барона вистачить розуму не починати війну, в якій він усе одно програє,– сказав я.

– У нього є велетень. Я бачив, як він нишпорив пагорбами. Це було щось страшне! – тихо сказав Піддубний, наганяючи коней. – Він величезний, руки як стовбури вікових дубів! А його паща! Він може перекусити корову навпіл! Це щось жахливе!

– Михайле Григоровичу, не плекайте свій страх, переступіть через нього і забудьте, – порадив я. Озирнувся. Попереду, десь за версту, – битий шлях на Охтирку. Невдовзі будемо у безпеці. Я зрадів, а потім подумав, що в цьому місці найкраще зробити засідку. Он у тих кущах попереду.

Часто буває так, що думати немає часу. Якась блискавка у голові майне, і треба діяти, бо ніколи розумувати. Ось так було і зараз. Я вирвав віжки з рук Піддубного і крикнув: «Тпру!» Кінь зупинився, і я помітив рух у кущах. Штовхнув лікаря з місця візника.

– Тікайте! – закричав.

Пролунав залп. Кінь заіржав, смикнувся й завалився на бік, перевернувши візок. – Плазуйте! – крикнув я Альчесті. Професор і лікар уже сховалися за дорогою. Я лежав за тушею вбитого коня. Ще пара залпів. Я махнув рукою професору, щоб він проповз попід насипом дороги метрів десять і вистрелив звідти. Хоча б раз. Бар-Кончалаба кивнув. Він усе зрозумів – на відміну від Піддубного, був людиною досвідченою. Тихенько поплазував, а я чекав. Зараз усі гвинтівки охоронців (а що це вони напали на нас, я не сумнівався) були направлені в мій бік. І варто було висунутися, як я отримав би кілька куль. Та тут вистрелив професор. І я підхопився, переконаний, що тепер гвинтівки дивляться в інший бік. Я вистрелив тричі й упав за коня. Кулі засвистіли над головою. Я поцілив одного, а може, і двох. Професор також стріляв і міг поцілити. Чисельна перевага охоронців, – а це таки були вони – зменшилася. Охоронці продовжували стріляти. Не всі одразу. Хтось перезаряджав обойму, хтось стріляв, не даючи визирнути. Потім щось перелетіло труп коня, гепнулося і покотилося. Граната. Я міг сховатися від неї з іншого боку коня, але там мене чекали кулі. Смикнувся, наче грав у футбол і робив підкат. Ногою вдарив, і граната полетіла з дороги. Мене намагалися поцілити й зачепили ногу, але граната вибухнула на узбіччі. Осколки летіли поруч, та не в мене. Тільки граната могла в них бути не одна.

Я думав, що робити далі, коли несподівано пролунали постріли, крик одного з охоронців і залпи в зовсім іншому напрямку. Я викотився з-за коня і достріляв обойму по кущах, де ховалися нападники. Два тіла лежали на дорозі. Одного поцілив я, ще одного, мабуть, лікар Піддубний, який проповз далі й тепер стріляв у нападників майже з тилу. Полетіла граната. Якраз за насип. І майже одразу вилетіла назад. І кинула її Альчеста! То була вона! Вона стріляла! Граната вибухнула в повітрі. Я закотився за коня, змінив обойму, викинув чобіт на дорогу. Одразу дві кулі підстрелили його. Охоронці чекали, що я знову викочуся на дорогу, я підвівся над конем і стріляв по кущах. Ще хтось скрикнув. Я сховався. Почув шипіння. Бікфордів шнур!

– Іване Карповичу, на три! – крикнув Бар-Кончалаба. Я вставив останню. Здається, у професора була вибухівка!

– Раз! – крикнув я. Охоронці почали стріляти.

– Два! – крикнув професор.

– Три! – заволав я і підвівся над конем. Охоронці вдарили по мені, куля влучила у груди, я покотився, але встиг побачити кілька зв’язаних динамітних шашок, що летіли в бік кущів. Я впав, почув вибух, радісні крики Альчести й професора, знепритомнів. Дуже не хотілося помирати, і я чомусь був просто-таки впевнений, що не помру.

оли опритомнів, була вже ніч. Я лежав у якійсь кімнаті, на столі поруч світила гасова лампа. А на стільці дрімала Альчеста з пістолетом у руці. Вона була така гарна. Я дивився на неї, розчулився, заплакав, а потім заснув, переповнений ніжністю та коханням. Коли розплющив очі вдруге, було вже світло. Дуже боліло у грудях, і з лівою рукою щось не те. Альчести вже не було, але поруч дрімав Піддубний. Я озирнувся. Кімната в селянській хаті. Невеличкі віконця, за ними ліс.

– Лікарю, – прошепотів я. Піддубний прокинувся, помітив мій погляд і зрадів.