Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

Начальник просить? Та у Олекси, можна сказати, крила виросли. Вилетів, як хлопчик. І я вийшла слідом за ним.

- Що ти Микитовичу сказав, куди поспішаєш?

- Та поки що нічого. Щоб паніку не здіймати. Власне, його задача - слідкувати, щоби баба Химка з бабою Гапкою знову не штовхались коло йорданської ополонки, як у радянській черзі за дріжджами. Бо ще вмочать одна одну, а в їхньому віці моржів зображати не випадає. Та й перед батюшкою незручно.

- То ще нічого. В Болгарії, кажуть, саме батюшку в йорданській ополонці на Водохрещу й купають.

- Добре, що ми не в Болгарії…

Прапорщик з Василем курили біля бойової машини і розмовляли про щось своє. Олекса попитав:

- Ну, як там наші пташечки, не померзли всередині?

- Та чого б там! Один, щоправда, почав цвірінькати, так я йому, вибачаюсь, дав під дих і, здається, трохи не розрахував.

- Що, вбив?

- Та ні. Але він мені половину кубрика мало не обблював, добре, що я його довбешку встиг надвір вистромити. Зате тепер мовчить.

- Нічого, в райвідділі заговорить. Ні, не заговорить - заспіває! Заводь машину.

Бетеер загудів і повіз затриманих до райвідділу. А я повернулася до кабінету. Дуже вчасно, бо якраз увійшли слідом за мною патологоанатом із міліцейським експертом. Лікар глянув на Рейтаровського, тяжко зітхнув і сказав:

- Ситуація попередньо виглядає так: людину збили машиною, вона відлетіла, впала на тверде покриття, ймовірно - асфальт. Після чого машина двома колесами проїхалася по ній же. Але це ще не все. Його переїхали двічі.

- Як то? Ще одна машина?

Тут уже озвався міліцейський експерт:

- Схоже, що та ж сама. Версія така: покійний ішов дорогою або навіть по узбіччю. Поки що не встановлена машина наздогнала його на великій швидкості і вдарила в спину. Водій не гальмував, збив, переїхав, тоді нарешті зупинився, вийшов, роздивився, що накоїв, розвернувся і переїхав ще раз. Щоб уже напевне.

Ми аж оніміли, уявивши собі цей жах. Першим отямився начальник міліції.

- Без протоколу… а ви, товариство, нічого не чули… чи не ти, гнида комісарська, за тим кермом сидів? І не бреши тут, як найнятий, що ти з Панченком не знайомий. Думаєш, як я молодший тебе, то старих кримінальних справ по району не знаю? Тебе ж притягали як підозрюваного в шістдесят п’ятому? По вбивству старшого Панченка? Мені наші ветерани розказували, хто тобі замість золотої медальки заслуженого трояка в атестат вліпив і твого татуся не побоявся.

- У мене алібі! І строк давності.

- Заткни його собі знаєш, куди? - не витримав Діденко. - Теж мені алібі. Сиділи з сином, телевізор дивилися. І більше нікого в хаті! І ніхто з сусідів випадково не зайшов, аби засвідчити. До речі, де синок?

- Надворі, сидить у машині, чекає, чи йому тата додому везти, чи гнати по адвоката.

- Вчиш вас, хлопці, вчиш, а ви все одно - недовчені-нетовчені. Ось вам ордер, негайно малого Баринова за шкірки - і в РОВД. Під охороною, як важливого свідка. А машину його - на штрафмайданчик і викликайте автоекспертів. Тільки вже під протокол. Бо те, що я зопалу сказав, може правдою обернутися. Допит закінчений! Дайте йому розписатися. І шановні поняті хай теж протоколи про обшук і вилучення підпишуть. І затям, Баринов, чи як там тебе - те, що зараз було, то лише приказка. А заспіваєш ти у нас по-справжньому дуже скоро.

- А ви спочатку доведіть, що то я Панченка переїхав.

- Доведемо, доведемо. Але співати ти будеш не на цю тему. Ти там щось про строк давності заїкнувся? Так от, слухай і запам’ятовуй: строк давності спрацьовує лише тоді, коли винуватий протягом максимального терміну покарання за цей злочин жодного разу не переступив закон. У тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятому, коли тебе тато з-під суду витяг, скільки за вбивство давали, окрім розстрілу?

- П’ятнашку.

- Правильно, п’ятнадцять років. Але в тисяча дев’ятсот шістдесят сьомому тебе таки пов’язали - за хуліганство. Отже, залік свій ти відсунув на два роки. Шістдесят сім плюс п’ятнадцять - скільки буде?

- Вісімдесят два, - автоматично буркнув Баринов.

- На перший погляд - усе законно. Але! Доки ти ховався від сплати аліментів у своїй Кзил-Орді…

- В Йошкар-Олі…

- А, один чорт! І не перебивай! Ти не у морзі, а під слідством. Так от, доки ти від аліментів бігав, радянська влада поміняла статтю і за вбивство стали давати не п’ятнадцять, а двадцять років. Не чую…

- Ну, нехай не вісімдесят другий, а вісімдесят сьомий. То й що?

- Так то воно так, але якби ти, цапидло зеківське, не стрибав по бабах, то грамотний адвокат тебе би зараз витяг. Але твій кобеляж із аліментними фокусами - то кримінальний злочин, який у свою чергу перериває залік строку давності.