Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- А я не сидів! Я не сидів! Я сина забрав! І визнав!

- Не плутай складу злочину з відбуттям покарання. Твій злочин доведений і на суді встановлений. Так коли ти там від жінки ноги зробив, кинув її від туберкульозу помирати?

- У вісімдесят п’ятому! - радісно закричав Баринов, - спізнився, начальник! Пізно мені старий висяк шити!

- Ти знаєш, у чому твоя біда? Що ти газет не читаєш, радіо не слухаєш, а по телику тільки ка-ве-ен дивишся. А тому й не знаєш, що у нас уже давно не УРСР, а незалежна Україна. І кримінальний кодекс у нас не радянський, а новий. А згідно з ним за вбивство уже не двадцятник, а довічне дають. А відтак - строк давності тепер не автоматом встановлюють, а через суд. І повір мені, тут тобі нічого не світить.

- А ми ще подивимося, що кому світить.

- Знаєш, навіть якщо трапиться чудо і ти виплачеш собі прощення за вбивство старого Панченка: за давністю років, за молодістю літ, то от уже за Панченка-молодшого підеш на довічне. Оце я тобі гарантую. Тільки не ліпи сюди політику.

Після такого ліричного відступу Діденко підвівся і скомандував:

- Тут усе. Поїхали до райвідділу, бо я, чесно кажучи, мертв’яків не люблю, хоч і сто років у міліції. Мав би звикнути, а не виходить.

Після того, як усіх причетних та підозрюваних розвели по камерам райвідділу, наш начальник міліції подякував Броникові і його солдатикам, відпустив їх, а заразом попросив підкинути до Великих Колод мого свекра.

- Маріє, - сказав Діденко, коли і я налаштувалася вставати. - ви не Штірліц, я не Мюллер. Але вас я попрошу залишитися. Дуже треба.

Потому він розпорядився аби відшукали автоексперта миттю, навіть якщо доведеться пірнати за ним у йорданську ополонку. Далі сам подзвонив до Панченкової дочки, повідомив сумну звістку, поспівчував по-людському і попросив на завтра під’їхати для офіційного опізнання. Поклав слухавку і глянув на головлікаря, який сидів, притискаючи до грудей особові справи начальника моргу і його санітарів:

- Що скажеш, медицино?

Головлікар на прізвище Халамейзер акуратно поклав течки з документами на край столу, звів руки догори, знову взяв течки до рук і лише тоді висловився:

- Та ви ж знаєте, як у нас зараз із кадрами, фінансами… тут он півтора терапевти лишилося, та й ті погрожують до Португалії на заробітки здиміти. А де для моргу людей знайдеш? Персонал маю на увазі. А цей таким серйозним видався, п’яниць порозганяв, десь нормальних санітарів знайшов. Щоправда, свій город скопати я б їм не довірив. Але для такої служби, як морг - цілком придатні.

- Підозрюю, що ці ваші “нормальні” колись разом із ним, як у них кажуть, строк на зоні мотали. А тому на пенсію не заробили. От і прибилися на покійницьку службу. До речі, він у вас під яким прізвищем наймався?

- Як під яким? Під своїм. Баринов Зіновій Наумович. Освіта, щоправда, середня спеціальна, але посада дозволяє.

- А дайте-но його трудову книжку. Думка є одна.

Головлікар хоч і був гладеньким, але блискавично - от уже точно одна нога тут, а друга там - віднайшов потрібну течку і видобув із неї потрібний документ.

- Все точно! - сказав начальник міліції, ледь глянув на обкладинку документу. - Щоб ви знали, трудова книжка - то єдиний документ, який не міняють при зміні прізвища. Просто закреслюють старе і вписують нове. Тож ваш Баринов більшу частину життя проходив як Рейтаровський. Що й слід було довести. Халамейзере, спасибі. Вас я більше не затримую, здайте документи черговому під розписку - і… а до речі, де вас мої хлопці знайшли?

- Як де? Там, де й усіх. У попа на Йордані.

- Вас? У попа?

- Ой, Діденко, не робіть із себе антисеміта! Можна подумати, що Ісус Христос не був євреєм. То чому би бідному єврею Халамейзеру та не погуляти на православній Водохрещі? Ви ж до нашого ребе на Пурим заходите. Тільки не кажіть, що по службі.

І доки Діденко гарячково розмірковував, що йому відповісти, Халамейзер встиг вискочити за двері, кинувши наостанку: “Христос хрестився!”

- Маріє, я знаю, про що ви зараз думаєте.

- І про що ж?

- Про те, що якби у нашому райцентрі окрім церкви і синагоги була ще й мечеть, то і її начальник міліції відвідував би на кожний… як це його… байрам, здається.

- Ні, я про зовсім інше. Якщо наш начальник міліції такий розумний і все знає, то для чого він попросив мене залишитися? Ще раз сказати, що я гарно виглядаю? Спасибі. Це все? Я передам своєму чоловікові, він буде радий.

Якщо чесно, то розмовляла я з ним отак от - ввічливо, але сухо - бо мала на це причину. Мені було кривдно за брата. Адже він сам одразу зачепився за версію причетності синка “скаженого комісара” до зникнення Семена Григоровича. А цей що? Сказав йому: цить! - а сам узявся розробляти цю версію. Хіба ні? Он як сипав фактами зі “славної біографії” цього вишкребка.