Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Котра? - аж підскочив малий. - Батя, я нічого такого не робив! І ні одна мені нічого такого не казала…

- О, так у тебе, виявляється, не одна наречена була, а кілька? Резервні варіанти? Ну, тепер можеш і з ними попрощатися. Преса такої сенсації не пропустить.

І тут нашого полку прибуло. Підлетіла “Таврія” з міліцейськими емблемами та мигалкою і з неї вибрався наш головний районний міліціонер, котрий Діденко. Начальник міліції одразу навів порядок.

- Громадяни, закінчили мітинг. Як хто щось хоче сказати, то будь ласка до мене в прийомні дні. Хто тут старший? Майор? Доповідайте обстановку.

Мій братик грізно зиркнув на колегу. Той опустив очі і розвів руками, мовляв: ну подзвонив! Ну попередив. А куди б я дівся? Служба! Олексій теж махнув рукою і коротко описав:

- Поки що зафіксовано спробу незаконного поховання людини, яка перебуває в розшуку. Велика вірогідність злочинного мотиву таких дій… а щодо причини смерті, то потрібна експертиза. І негайно. Поки все!

Начальник одразу спохмурнів і роз командувався:

- Перше: знайдіть головного лікаря і патологоанатома. І кулею їх сюди! Друге: розшукайте прокурора. Якщо може - хай теж їде. А головне - суддю, суддю! Ордери на затримання підозрюваних - всіх трьох, а також на обшук і вилучення документації. Все! Одна нога тут, друга там! Капітан! Стій! Куди побіг? Ти хоч уявляєш, де їх шукати?

Олексин колега аж просвітлів:

- Я не уявляю, я знаю! Вони всі зараз у нашого батюшки Йордан обмивають! І головлікар, і прокурор із суддею, і цей, котрий анатом. Так я їх усіх - за одну ходку!

Начальник міліції ляснув себе по лобі:

- Точно! Це ж і мене отець Григорій запрошував. Ви ж мене, чортяки, можна сказати, на порозі перехопили… А чого це ми тут стоїмо? Ведіть затриманого на його робоче місце. Тільки не туди, де мерці, а де його кабінет. Бо точно задубіємо.

- Товаришу начальник, - обізвався капітан, - а головного ветеринара кликати? Бо він теж там, у батюшки.

- Ветеринара? Обов’язково клич! Бо я з тебе, як повернешся, козу безрогу зроблю. Зникни!

І тут я звернула увагу, що молодший Баринов за нами досередини не йде, а хамиль-хамиль підкрадається до своєї машини. Проте, помітив це і мій братик, бо тільки кивнув сержантові і показав рукою на жванчика. Сержант теж без жодного слова кивнув у відповідь, розчинив дверцята машини, висмикнув із панелі ключі і зробив студентові жест, мовляв: сідай і сиди! Але не рипайся. Той блимнув очима, але скорився.

Це ж помітив і Діденко, бо закричав услід капітанові:

- Стій! Не три, а чотири ордери на затримання. Плюс іще один на вилучення вантажівки і легкової як можливих речових доказів. Більше нічого не забув?… Нічого. Тепер біжи, бо змерзнеш.

Ми залишили молодого джигуна охолоджувати свій темперамент на морозі під вартою, санітарів, щоб не втекли, знову до бетееру спровадили, а самі посунули досередини моргу. Баринов-Рейтаровський дрижачими руками відімкнув двері до кабінету. Я озирнулася - нічогенький кабінетик. У нашого голови сільради втричі менший. “Головний над покійниками” вовком зиркнув на нас зі свекром і буркнув:

- Я попросив би начальника міліції, аби він забрав звідси сторонніх.

- Кого? - здивувався Діденко. - Може, покійників? Так їх же тут немає. Вони в холодильнику.

- Оцих от двох, - кивнув у наш бік Рейтаровський, - наполягаю!

- А це не сторонні. Це поняті. Зараз приїде суддя з ордером, обшук зробимо, документацію вилучимо. Все, як належить. Бо ви ж у нас на законах кутні зуби постирали.

- І ви дорікаєте! А я, між іншим, уже давно спокутував. Та судимість із мене знята. Коли це було! І що то за стаття? Сміх та й годі.

Начальник міліції з цікавістю роздивився Рейтаровського так, наче бачив його вперше, і перепитав:

- Це про яку судимість ідеться? Котра “гріхи молодості”?

- Ну! Котра за хуліганство. Хто тоді не хуліганив? Усі. Тільки одним щастило, а інші за них вигрібали. В зоні. Було…

Начальник міліції раптом заговорив у риму:

- Було, загуло і бур’яном поросло. Гріхи молодості, кажете, громадянине підозрюваний? А як щодо гріхів зрілого віку? Знову за інших вигрібали, чи вже за себе?

- Не розумію, про що ви, - знову буркнув Рейтаровський.

- Що, пам’ять підводить? А є така стаття - ну дуже цікава: злісне ухиляння від сплати аліментів. Хто п’ять років від дружини з малою дитиною аж у Йошкар-Олі ховався? Кому за це п’ять років світило? Мені? Чи якомусь там Рейтаровському, котрий раптом на Баринова вихрестився? Чи обрізався? На мусульманина, маю на увазі.