Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Та вам ще рано, - спробував пожартувати Василь, але глянув на мене і стулив писок.

- Може статися, що не рано, а пізно буде!

- Не буде! Скачіть досередини! Куди? Це вам не жигуль. З корми двері. Хлопці, посуньтеся!

Солдатики відчинили не двері, а добрячі ворітця і втягли нас досередини, в тепло. Двигун ревонув - аж застогнав! І ми помчали по вулиці, розганяючи всю живність, і двоногу, і чотириногу, на ходу пояснюючи Василеві і Броніславові, у чому справа.

- Розумієте - мене як по голові стукнуло: якщо Семен Григорович справді загинув, то його тіло вже давно мали знайти. А якщо знайшли - але не ми? Якщо на Олексин запит хтось у морзі просто відмахнувся, мовляв, немає у нас такого. Ну, просто чи з п’яної голови, чи ліньки було йти шукати. Пам’ятаєте, на весіллі про плутанину з бабусями померлими розповідали? Те ж саме. А потім цей хтось протверезів - і змикитив, що міліція може й перевірку влаштувати. А тепер подумайте і скажіть мені: коли найзручніше небажаного покійника позбутися?

- Коли?

- Сьогодні! У звичайний день, коли ховають, як належить - з родичами, батюшкою і музиками - будь-хто може звернути увагу, що поряд когось тихцем прикопують. У нас же не Київ, усі на виду. Помираємо, але, хвалити Бога, в черзі до ями не стоїмо. А сьогодні в моргу нікого сторонніх не буде, бо ж свято!

- Гадаєш, спробують?

- Вже! Розвідка доповіла - щось там діється. Газуй, Броніславе, газуй!

Примчали! Гальмонули - аж виляски пішли. І повискакували. А хуліганистий Броник ще й башту повернув і наставив кулемета на двері скорбної установи.

Спершу ми побачили фігуру міліцейського сержанта, котрий стояв у позиції “стріляю без попередження!” під дверима гидотно-сірого будинку з вивіскою “Відділення морфологічних досліджень”. Два неголених санітари у брудних комбінезонах стояли коло вантажівки під наглядом міліцейського сержанта. У відчиненому кузові машини було видно якийсь довгий чи то мішок, чи то чохол.

Ми приїхали дуже вчасно, бо санітарам уже набридло стовбичити на морозі і вони підозріло зиркали на лом і лопати в кузові. Але коли з нашого бетеера висипали спочатку солдати, а потім прапорщик із тестем - швиденько відвернулися і зробили вигляд, що вони тут ні до чого. Мовляв, рученята - ось вони! Проте, додивившись, куди саме спрямований кулемет, підвели руки догори.

Шерифів колега, видати, роздивився у вікно, що прибула підмога, а тому і сам вибіг, демонстративно поправляючи на ходу кобуру.

- Що тут робиться? Бо мені начальник: бігом! А що? Чого? Чого бігти?

- Треба перевірити, кого це так терміново хочуть поховати. І головне - не по-людськи. Без труни і, боюся, без документів.

Шерифів колега заскочив у кузов, нахилився:

- Та-а-ак, спальник армійський. Прапорщик, то не з вашого хазяйства вкрали?

- Номер гляньте - скажу.

- Номер хлоркою випалений. А чого покійник не в труні?

- Грошей не перерахували на поховання бомжів, - буркнув один із санітарів. - Доводиться так. Мішок не крали, з гуманітарки списаний, тільки на це й годиться. Руки можна опустити?

- Потерпиш! Ну, побачимо, який там бомж. Поняті - підійдіть, - це він уже до нас із Василем.

Шерифів колега потяг замочок зіпера - і відкрилося бліде, побите, застигле обличчя нашого хорошого, стільки років нами знаного і отак от безбожно понівеченого вчителя Семена Григоровича.

- Ви хоч знаєте, кого саме збиралися, мов того собаку, прикопати? - не витримала я, хапаючи лома з кузова.

Санітари, зобачивши це, аж поприсідали і руками голови прикрили. А я спересердя врізала ломом по покришці вантажівки - аж загуло… а потім зашипіло. Все! Сьогодні ця машина вже нікуди не їде.

- Ну, бомж - він і є бомж, - заскиглив один із санітарів, як я зрозуміла, старший. - але ховаємо не як собаку, а по інструкції. По акту. Ось-о бомага, дивіться: печатка, підпис начальника.

- Де ваш начальник?

- А ви йому подзвоніть. Либонь, дома сидить.

- Подзвонимо, коли треба буде! - гарикнув міліціонер. - А зараз - процедуру поховання припиняю, а вас обох затримую як підозрюваних у намаганні прикопати… тьху! Приховати від слідства важливий речовий доказ.

- Яке слідство? Не маєте права!

- Якраз маю. На дві доби, а там уже - що суддя скаже. А суддя, здається, не лише скаже, а й накаже. Ану, гицелі, марш до бетеера! І сидіть там, як миші. Спробуєте розмовляти - солдатики вам кляпом роти позатикають.

- Позатикають! Шматтям із соляркою, - підтвердив прапорщик. - Виконуйте.

Солдатики, котрі вже втямили, що заповідається не на учбову, а на бойову тривогу, козирнули і хором сказали: “Єсть!”