Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Ага! “Зіб’ю… прикопає…” Нічого не скажеш - тонка натура.

- Він комплексує. У всіх батьки як батьки, а у нього - начальник моргу. Ну як йому з таким жити?

Вікторія вдарила об поли:

- Та-а-ак!… То майбутній сват у нас - старший над покійниками! І ти це знала! А чого ж торочила: “По медичній часті, по медичній часті…”?

- Бо соромно! - зарюмсала нарешті Світланка.

Я вирішила підтримати малу:

- Ну… живуть же люди. І не з такими професіями. Скажімо, асенізатори. Або - хіба ти думаєш, що моїх дітей свинарчуками не дражнили? Ще й як дражнили. Доки від наших хлопців пару гарячих не одержали.

Приголомшена Вікторія тільки й спромоглася на слово:

- То ж то він мені відразу не сподобався…

Вже як верталися додому, похнюплена Світланка подала голос:

- Обіцяв мене на Масляну в область прокатати, а потім каже: мотор забарахлив, треба на профілактику машину ставити. Але як тільки - то одразу. І покатаємося, і погуляємо. Еге ж, одразу… сам ганяє, а мені нічого не сказав. Обманщик…

- Еге ж… Га? Що? Я тобі дам гульки в область, та ще й із цим ганцихристом! - отямилася Вікторія. - Так кропивою відшмагаю, що пішки до Києва добіжиш!… чого ти смієшся, бісова дитино?

- Мамцю, а де ти взимку кропиву знайдеш? - пирхнула Світланка. Ми всі троє розреготалися - і якось наче на душі полегшало.

- Бачиш, кумо, - пояснила я, - у них зараз усе перекрутилося. Любить чи не любить - то вже не головне. А от коли обіцяв до області прокатати і гульками і танцями і збрехав - вважай, кінець світу!

- Точно кінець світу, - погодилася кума.

Вдома у Вікторії було тепло і весело. Господар уже встиг не тільки повернутися з засідання, а й розігрітися чаркою-другою з моїм свекром. “Вічний заступник” голосно пояснював нашому татові, що він би давно не тільки сказав усе, що його начальству варто сказати, а й показав би, а як не зрозуміють, то й написав би. І намалював - на стінах їхніх котеджів.

- От доживу до пенсії, візьму квача в руки - і вйо!

Свекор жваво пристав на цю пропозицію і додав, що не можна обмежуватися лише низовою ланкою, треба нарешті і сказати, і намалювати, і показати всім тим, котрі на самій горі

- Доки дехто дрижить над своєю майбутньою пенсією, Україна гине, малі річки пересихають, а наші діти вчаться глупостям з американських бойовиків.

Вікторія обірвала цю ідилію рішуче й одразу:

- Чоловіки! Закривайте Майдан! Ми прогулялись і хочемо їсти. А тут дехто вже доп’явся… не скажу, хто й до чого.

Світланка трохи подзьобала в тарілці і пішла спати. А ми згуртувалися навколо столу щоб нарешті поговорити не за політику і навіть не про дітей, а про своє, життєве.

- Добре, що ви приїхали, - зітхнула кума, - то я хоч на роботі відпросилася, відпочиваю. А так - іду на роботу рано вранці, додому вертаюся пізно ввечері… і по суботах, і в неділю часом. Я от думаю: за що мені таке? Мабуть, у минулому житті я ухилялася від сплати податків.

- До речі, про життя минуле і майбутнє, - втрутився господар, - Маріє, що там чути про Панченка? Щось знайшли?

- Ой, боюсь, що як знайдуть, то радості буде мало. Мій Олексій хіба що по стелі не бігає. Увесь сніг перекопав, всі околиці облазив, в усі колодязі зазирнув.

- Бодай хоч щось знайшов? Як не слід, то натяк якийсь?

- Знайшов. Каністру з-під самогонки, що Панченко на поминки привіз. Але де? У дворі у нещасного Микити.

- Раз у Микити, то це дохлий номер, - погодився господар, - ой, щось я не до ладу ляпнув… а каністру ту я пам’ятаю. Бачив на власні очі у Панченка в руках.

- Коли?

- А як він із нею вже порожньою із поминок ішов. Я біля вікна якраз сидів, то через нього побачив.

- Де сидів? На роботі?

- Та ні, на тих же поминках. Я там, по-перше, був як офіційна особа від адміністрації, Валентина ж у нас шанована людина, всіх місцевих вождів у школі вивчила. Тож навіть якби мене не послали, то я би сам пішов - ушанувати.

- Тоді ти мусиш пам’ятати: Панченко далеко від тебе сидів?

- Зачекай… знацця, посередині вдівець, праворуч його діти, ліворуч я… а Панченко сидів одразу за дітьми!

- Не звернув увагу: він із кимсь розмовляв чи домовлявся?

- Та він взагалі одне речення сказав: “Тихо тобі, Валю лежати, землю пухом держати!” А так мовчав. Це ж не весілля - поминки. Єдине, що першим пішов. Тихенько із Валиним чоловіком попрощався, вибачився, мовляв, на вечірній дизель має встигнути. Син Валин хотів його на машині відвезти - так куди! Відмовився.

- Раз ти каністру помітив, то може, звернув увагу: за Панченком ніхто не йшов?