Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

Головне - що колишній директор повернувся додому ректором Державного Університету міжнародного бізнесу, менеджменту, права, телебачення і зарубіжного туризму. І з відповідною ліцензією. Що таке міжнародний бізнес, мої земляки вже знали. Бо якраз тоді почали їздити за кордон на заробітки. Телевізор усі дивилися щовечора. Сяк-так допатрали, що “право” - це те ж саме, як учити “на юриста”. А от про менеджмент не второпали, а що таке туризм - лише здогадувалися. Та головне, що на ліцензії і, відповідно, вивісці було написано: “1-2-й рівень акредитації”. Це вже добряче потім один столичний земляк розтлумачив, що по суті перший-другий рівень - то трішечки вище плінтуса.

Та з іншого боку університет, та ще й з міжнародним ухилом, нехай і найнижчого рівня - це вам не телячий технікум. А головне для батьків - що він тут-таки, через город навприсядки. Не треба тепер тягати діткам клумаки в область чи Київ, не потерпати, чи не втрапить син без батьківського контролю у погану компанію, а дочка від городських подружок глупості нахапається. Бо ось воно, все поряд!

Радість минула швидко. Коли перші випускники ДУМБМПТіТу ломонулися до Португалії зі свіженькими дипломами, їх там підняли на сміх, дали в руки лопати і поставили чистити стайні. Злі язики одразу схрестили стару і нову назву. І став наш, з дозволу сказати, вуз “телячим університетом”.

- Та то нічого, що жених з “телячого університету”, - спробувала я втішити куму. - Аби, як кажуть, людина була хороша.

- Так ото ж! Я в цьому не впевнена.

- А факти, як каже мій братик Шериф? Бо подобається чи не подобається - то лише емоції. Що за стіл без запрошення сідає, то хто ж їх зараз тій культурі вчить? Це колись за таке зухвальство від діда з бабою ложкою по лобі одержували, а зараз не те що діда з бабою, дехто батьків п’ять хвилин на добу бачить. Яке вже там виховання.

- Справа не в нахабстві, а в нещирості. Як оте циганське золото: наче блищить, а по пальцям мажеться.

Ще не встигла Вікторія пояснити, що має на увазі, як моєму свекрові у сусідній кімнаті набридло дивитися нескінченну телерекламу про карієс і прокладки з крильцями. І він перемкнув на інший канал. Виявилося - на московський. А там півсотні якихось добряче захмелілих ревли під гармошки на мотив пісні про трьох танкістів: “По лицу страны легли границы…” Тут уже я підскочила і закричала:

- Павле, вимкни ти їх під три чорти!… Бо зараз тут декому буде точно, як тим самураям!… Ой, тату, вибачте, то я за звичкою… але, будь ласка, перекрийте кисень отому ансамблеві пісні і пляшки, бо ж ми так поглухнемо!

Свекор навіть не став заперечувати, перемкнув назад на прокладки та ще й звук прибрав.

- Вибачай, кумо, що перебила. Ти там про нещирість женихову щось казала…

- Не щось, а конкретне. Минулого тижня… я якраз прихворіла, тому вдень вдома була. А Світланка, навпаки, в школі затрималася. А цей з’явився. Дзвонить у двері. Я ще подумала: не буду я нікому відчиняти, мене немає, я вся вийшла! Кому треба - на мобілку подзвонить. А воно телебенькає і телебенькає. Я навшпиньки до дверей підходжу, тихенько так, навіть капці не взула, у вічко дивлюсь - стоїть зятьок майбутній. А на писку у нього такий вираз, ніби він стоїть не перед дверима коханої, а перед станційним нужником. Ну, думаю, треба відчинити, бо ще стукати в двері почне. Я тільки ключ у дверях повернула (а сама ж далі у вічко дивлюсь), а він раз - і як маску на обличчя натяг. Вираз такий привітненько улесливий, здавалося, зараз хвостом закрутить, як твоя Рада, коли у мене ковбаску випрошує.

- Вікторіє, вибачай, але то в тобі майбутня теща говорить. Мало чого у хлопця може бути кислий вигляд. Може живота прикрутило. Та може ще що… І ото все?

- Та не все. Розумієш - до нас ходить, а з батьками знайомити не поспішає.

- Що, сирота? Чи десь далеко живуть?

- Я спитала, чи не першого ж дня. Каже - матір померла, а батько у нього по медичній частині. Але що дивно - медиків наших я всіх знаю. І в поліклініці, і в лікарні. Ну нема там ніякого Баринова - це прізвище їхнє.

- Вибачай за жарт, але й серед ветеринарів такого я теж не знаю. А це вже мого Павла компанія.

- До чого тут ветеринари?

- Бо дітки часом соромляться зізнатися, що батько волам хвости крутить… власне й волів уже немає… ну, кнурів каструє. От і кажуть: татко по медичній часті.

- Тю! - вигукнула кума. - Як свіжину наминати, так ніхто не відмовляється, а як їхній тато ту майбутню свіжину каструє, бо робота у нього така, так вони, бачите, стидаються.