Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Так! - підняла за обідом кума свій коронний тост. - Маріє! За нас, гарнесеньких, а хто бачив кращих, хай тому повилазить!

Перехилили. А мене на сміх потягло.

- Що таке?

- Та згадала рецензію на свою книжку. Там таке зауваження було: скільки можна себе вихваляти! Так я подумала: якщо писатиму продовження, то мабуть про сьогоднішній вечір промовчу. Бо знову рецензентка дорікне: скільки можна та скільки можна…

- Відповідай: скільки треба, стільки й вихвалятиму. І справа тут не в тому, що як сама себе не похвалиш, то цілий день ходиш, як обпльована. Просто мені якось один наш родич - він у Києві живе і працює психологом - порадив кожного ранку казати собі: ти, Вікторіє, молодець! І тоді буде заряд позитиву вважай на цілий день. І все йтиме на лад. Раніше як було? Варто сказати жінці, що вона добре виглядає, як одразу починалося: ой, що ви, я така замучена, така нещасна, така хвора… А потім оця замучена, нещасна і хвора дивується, чого це “ніхто її не любить, ніхто з нею не дружить”?

- Ото мабуть і ця така.

- Та певно ж! До чого ще чіплялася?

- Та вже не пригадую… А! Чому нашу сучку звуть Рада? Що це, мовляв, за політичні натяки? А яка політика? Якщо тата нашої Ради, чорнющого псюку звали Циганом, то не дивно, що доні дали теж циганське ім’я.

- Ой, до речі: коли Павло дзвонив, що ви вже виїхали, то просив тобі передати, що віднайшлася ваша Рада.

- А, так, вона з ночі десь ховалася, поки вовки свинарник підкопували.

- Ховалася. І де б ти думала? На горищі! Як вона видряпалася туди по драбині - незрозуміло. Але вилізла, зашилася в куток і тихо скавчала з переляку. От на звук її засікли.

- Ну, з переляку й на небо видерешся.

Другий тост теж був традиційний - від мене. За приватне підприємництво і його розквіт на місцях. Знову ж таки виходило - за мене, кохану. Бо власне, приватним підприємцем зареєстрована тільки я, у Павла до того хисту немає.

- Вікторіє, я що спитати хотіла: от потрібно мені в документах вказувати, скільки я маю найманих робітників. То власний чоловік вважається найманим робітником, чи ні?

- А ти йому зарплату платиш?

- Ні, тільки годую.

- І більше нічого він не бажає?

- Бажає, під хороший настрій. Але не в грошовому еквіваленті.

- Ну, таке не декларується. Значить - працює на тебе задарма.

- Як то - задарма? А дітей йому хто родив?…

Отак ми з кумою пожартували, попліткували - і час не без користі провели.

Я вже, здається, казала, але не гріх повторити, що у нас у районі за столом до гарячого тричі п’ють. А потім роблять перерву. Себто - говорять про справи. Так і того разу було: свекор підняв третю чарку за любов, випили - він навстоячки, а ми з кумою сидячи - після чого старий влаштувався у сусідній кімнаті перед телевізором, а мене Вікторія потягла на канапу, поговорити.

- Я від тебе, Марусю, поради чекаю…

- Що, теж вирішила у приватний бізнес перейти?

- Не зараз. От як на державну пенсію напрацюю, то й піду до тебе в компаньйонки. А поки що - справа нагальніша. Мала наша, Світланка закохалася.

- Ну нарешті!

- Що нарешті?

- Закохалася. Це скільки їй зараз? Шістнадцять? Давно пора. У нас із тобою перше кохання коли було? В дванадцять років - у таборі більше праці, ніж відпочинку: на буряках. То обкомівські дітки по артеках та орльонках на пляжах вигрівались, а такі, як ми з тобою - сапку в руки і ке-ме туди, ке-ме назад, вздовж рядочка. В основній позі трудящої жінки. Але що то юність - норму зробили і на танці.

- Ой, Маріє, тобі все жарти, а тут, здається, повний серйоз.

- Що, вже отак і женитися? А звідки ж майбутній зять?

- Женитися не женитися, але вже стежку протоптав. З’являється, як рідний, навіть за стіл сідає без запрошення.

- То звідки ж таке щастя?

- Та з нашого ж “телячого університету”.

Отут треба пояснити детальніше цю дивну назву. Річ у тім, що дуже довго, аж від “після війни” у райцентрі животів собі потихеньку сільгосптехнікум, в народі - “телячий”. Технікум, де готували колгоспних бухгалтерів і ветеринарних фельдшерів. Потім, коли все колгоспне та радгоспне зігнали в агропром, старі хазяї навчальний заклад тихцем прикрили і передали на баланс наросвіти. Якийсь час на приміщенні висіла табличка “Районний міжшкільний навчально-виробничий комбінат”. Але потім, як казав один тодішній оратор, повіяли вітри перебудови і змели табличку разом із “трудовим вихованням”.

Але на щастя останнім директором комбінату виявився досить таки меткий дядько. Хтось йому порадив, чи своїм розумом дійшов - невідомо, але поїхав він наприкінці дев’яносто першого року до Києва, і Верховну Раду, знайшов там нашого депутата і той підсобив. Злі язики подейкували, що підсобив не за так, а за портфель з грішми, вирученими від нелегального продажу всього навчально-виробничого устаткування. Але мало що тоді люди казали. І досі кажуть…