Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Шкода, що мене там тоді не було, - озвався мій Павло. - Бо точно би ці хулігани до свого автобусу не добігли б. Але я не розумію, до чого тут це? Який зв’язок?

- Безпосередній. Оті іроди не просто втекли, вони одразу після Паски об’явилися в районі з двома київськими адвокатами і з заявою на мене з Григоровичем, що ми, буцімто, свідомо релігійну ворожнечу розпалювали. Уявляєте? Зовсім уже совісті немає. Ми то що! Голіруч відбилися. А он у Черкаській області мій же однополчанин, а нині такий же батюшка, як я, єговістів від церкви осиковим кілком відганяв! Так там цілу справу розкрутили! І міліцію купили, і прокуратуру.

- А у нас чим усе закінчилося?

- У нас Семен Григорович усіх порятував. Чітко так пояснив слідчому, та ще й з посиланням на закони, хто у нас насправді і ворожнечу розпалював, і релігійні почуття ображав. І сам із мирянами аж два зустрічних позови організував. Щось там на чотири чи п’ять кримінальних статей тягнуло. То ця компанія знову вскочила у свій автобус - і більше їх не бачили. Але боюсь, Маріє, що цього вони Григоровичу не простили. І ті слова, що таких, як ми, треба знищувати - то навіть не погроза, то обіцянка. Скільки злочинного люду до них прибилося! Бо у справжній церкві устав, а у цих - кругова порука. А гроші у них є, у сектантів. І не тільки гроші, а й влада. Он кілька років тому їх аж сто п’ятдесят тисяч у Києві зібралося на якийсь свій шабаш. Думаєте, просто так їм би це дозволили?

- Так то, батюшко, за старої влади було. А зараз нова. Свобода того, свобода цього, жодних заборон, сама свобода.

- Еге ж, влада нова. Зі старими латками. Той сектантський пастор, що СБУ командував, хвалити Бога, недовго, так він чий - старий чи новий?

- Отче, що це з вами? То кажете, що вам гріх у мирські справи втручатись, а то раптом політінформацію влаштовуєте на рівні мого батька.

Святий отець знітився, як школярик, якого впіймали на списуванні, і почав виправдовуватися:

- Суєта суєт, Маріє. То я по паспорту немолодий, а як слуга Божий - то зовсім ще зелений. Та й за церкву нашу обида бере, що всілякі там христопродавці її обсіли… мовчу, мовчу, мовчу! Тож ви вже передайте вашому родичеві, хай цих супостатів сектантських добряче потрусить. Бо чує моє серце, що бродить душа раба Божого Семена неприкаяною. Без прощення і панахиди.

Звичайно ж, я все переказала братові - слово в слово.

- Ну і де їх шукати, цих єговістів?… Чекай, не кажи, я сам. Раз була порушена судова справа, має там бути все: і прізвища, і адреси, і навіть номер автобуса. Так! Дзвоню в район, нехай Діденко бачить, що я не лише за мерцями ганяюся.

Начальник міліції похвалив Олексія за те, що той “нарешті почав думати головою”, але потім розчарував. Бо той сектантський десант виявився і справді зальотним. Принесло їх якимсь чортом аж із Росії, де вони у своєї міліції в печінках сиділи. Більше того - перебували у розшуку за якісь дуже реальні гріхи. Тож коли наше міністерство кинуло запит до російського, одержало звідти слізне прохання, мовляв: хоч між нами і немає угоди про видачу злочинців, але будьте людьми, ви їх тільки до Хутора Михайлівського довезіть - і за це вам довіку вдячні будемо. Наші, чесно кажучи, зраділи і відповіли так: хоч між нами й немає угоди про видачу злочинців, але якщо чинити по-людському, то забирайте своїх ганцихристів ік бісовій матері! Тож на сьогодні зальотні єговісти мали найміцніше у світі алібі: небо в клітиночку.

Одразу після цієї невтішної новини моєму родичеві усміхнулося щастя. Але тут же з’ясувалося, що усмішка та була іронічною. Після того, як згідно з розпорядженням начальства Олексій розпочав пошуки Панченка не за натхненням, за інструкцією, молодий дільничний у районі віднайшов оту каністру, про яку наполегливо допитувався Діденко.

Як я вже казала, радість була короткою. Речовий доказ, що мав би стати головним, спокійно валявся на виселках під дверима халупи, в якій жив нещасний Микита - місцевий божевільний, або, як казали наші бабці, тихо помішаний. Тихим, власне, він не був, бо, дибаючи з ранку до вечора вулицями і околицями, та підбираючи все, що на очі трапить, вголос обурювався всім, що трапляло на язик - від політики часів Хрущова до того, що сонце сьогодні зійшло не там, де треба.

Нещасним зробив Микиту не Хрущов, а його, Микитин батько. Тьху, заговорилася! Маю на увазі - батько нашого Микити, а не Хрущова. Він у нашому районі після війни, страх подумати, одержав Героя Соціалістичної праці за високі врожаї… кок-сагизу! Що то за одне, не те що мої діти не знають, а й мені свого часу довелося в Сільгоспакадемії старих викладачів розпитувати. Так от - оцей, можна сказати, бамбук, на верхівці якого стирчав звичайнісінький хатній віник, тільки зелений, китайський вождь Мао Цзедун подарував товаришу Сталіну на семидесятиріччя. А наш вождь замість хату ним підмітати, закомандував засіяти цим китайським одороблом найкращі українські чорноземи. Та ще й пообіцяв високі нагороди за відповідні врожаї.