Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

На ранок я таки повезла вовків на аналіз до району. Але не з Шерифом, а з Павловим батьком, бо Олексій мусив бути на місці - хтось із його дільничних начебто віднайшов якісь речові докази і мав привезти йому показати. То вже потім з’ясувалося, що докази ті - по зовсім іншій справі. Але тоді Шериф, можна сказати, хапався і за соломинку. Тому нас прихопив Степан, висадив обох із вантажем коло санепідемстанції, та й поїхав далі - робити свій бізнес. Ми все оформили - і рушили до куми. Я вже разів зо сто збиралася до неї у гості, та все щось перебивало - як не одне, так друге. А тут не було би щастя, так нещастя помогло.

По дорозі пригадала:

- Тату, може, зайдемо на хвилинку до ветерана районної преси? Пам’ятаєте - Олекса просив його про дещо попитати. Бо знаю я Вікторію: і загодує, і заговорить - геть усе з голови повилітає. Де той ваш однокласник живе? Либонь, у центрі?

- Та тут за рогом… слухай, ти у нас справді телепатка, чи що? Я ж якраз захопив того рукописа, віддати, як обіцяв. Однаково Олексій з нього ксерокопію зробив.

- Тільки прошу вас - саме на хвилинку. Максимум на п’ять. Віддамо “опус” - і вйо! Бо двох посиденьок я сьогодні не витримаю.

- Про вовка помовка - онде він власною персоною навстріч чимчикує!

Перепинили, привіталися, насилу відкараскалися від запрошення зайти додому і гарненько посидіти (“бо ж сто років не бачилися!”), пригасили образу обіцянкою, що наступного разу і зайдемо, і посидимо - ґрунтовно і фундаментально, а потім нарешті запитали те, що нам від нього було треба. Ветеран зітхнув, як паровоз “на запасному путі”.

- Архівні документи, кажете? Ну, якщо чесно, то у мене їх не було. Ці тодішні правила допуску, бодай вони сказяться… але рішення районного суду я мав!

- Звідки?

- Адвокат подарував. Він його офіційно одержав, як захисник. На предмет апеляції чи ще там чогось. Але до обласного суду його вже не допустили, та й взагалі…

- Знаємо, знаємо. З роботи вигнали.

- Отож! То я з цього рішення витиснув усе, що міг. Ну, там відредагував, осмислив… А чого це ви раптом про це згадали?

- Так от - думаємо у Великих Колодах власний щотижневик заснувати. То згодилося б для рубрики “З наших архівів” чи ще щось там…

- Жартуєте? Знущаєтеся, дівчинко, над старшим поколінням? Ви ще скажіть, що збираєтеся мене на головного редактора запросити.

- У кожному жарті є тільки доля жарту. Бо як надумаємося видавати “Великоколодівські і столичні новини”, то запросимо - як не на головного редактора, то на головного консультанта вже точно. А як без жартів, то є тут у нинішньої міліцейської молоді одна думка. Ви нам скажіть: той адвокат іще живий?

- На жаль… він десь дуже швидко помер потому, як я з ним говорив. Старий був, із фронту, весь поранений.

- А та судова постанова у вас часом не залишилася?

Відставний газетяр знітився і, як мені здалося, навіть почервонів:

- Та знаєте - я її після тої халепи з “Огоньком” спалив разом з усіма матеріалами і чернетками.

Свекор сердито пирхнув:

- Міцно ж тебе, Саньок, у кадебе налякали, що ти навіть Гоголя переплюнув.

- Не зрозумів?…

- Гоголь лише другий том “Мертвих душ” спалив, а ти - все, що мав. Налякали, питаю, добряче?

- Та вміли вони це робити. Я їм кажу - у нас же в постанові пленуму сказано: гласність і крапка! А вони мені: е, ні, то не крапка, а три крапочки. А після них - закрите роз’яснення, що гласність - це не те, що ви думаєте. Це спеціально для таких дурнів, як ви, влаштовано, щоби повистромляли голови і зацвірінькали. А ми зі свого боку ті голівки і поскручуємо, поскручуємо!

Я глянула на ветерана районної преси і мені мимоволі стало його шкода. Це ж скільки років пройшло вже, де та партія, ті райкоми і те кадебе. А у нього ще й досі руки трусяться, як згадає. Свекор, на відміну від мене, сказонув без зайвої сентиментальності:

- Добре, горобчику ти наш сивий, скачи далі. Забирай назад свого шедевра. Вертаємо, як просив, можеш і його спалити. Ходімо, Маріє, бо кума заждалася.

Кума, зраділа, що має довгожданих гостей, а значить дізнається про всі великоколодівські новини. Подзвонила куди треба - і своїм авторитетом посприяла, щоб аналіз зробили швиденько, бо ж завтра вже свято - Йордан, то нам слід би бути вдома. А у нас “швиденько” - то не те, що в столиці. Побідкалися, що, крім нашого сказу, у них ще три ящури і одна позачергова підозра на “сибірку”. Але постараються… зрештою - коли буде готове, самі подзвонять. Одне слово - Вікторія мала до самісінького вечора час і наговоритись, і наслухатись. А нам зі свекром не довелося, мов тим зайцям скакати з району в село і назад.