Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Хто-хто?

- Ну, котрий байдужий… Це ж я після того, як мене на другий рік лишили, вперше й напився.

- Ой, лишенько, скільки ж тобі років тоді було?

- А хіба я пригадаю? Пацан…

І тут я раптом пригадала те, що вже не один рік крутилось у моїй пам’яті:

- Петю, слухай, а ти хоч пам’ятаєш, за що тебе Гітлером прозвали?

Петя раптом почервонів і опустив голову.

- Ще б не пам’ятати! Мене за це зовсім із школи вигнали. Вечірню закінчував.

- А коли це було?

- Вже після того, як мене на другий рік залишали. До нас у школу німців привезли. Делегацію. Із тих, котрі наші були.

- З НДР чи що?

- Еге… ну, нас, ясне діло, тиждень стригли-мили-чистили. Мені штани нові видали. А головне - наша класна придумала, щоб як оті правильні німці зайдуть, ми їм замість “добрий день” сказали “гутен таг”.

- І що?

- Ой, Маріє, і не нагадуйте! Я собі весь тиждень торочив подумки той “гутентаг”, щоб не забути, а як їх до класу завели, я підскочив і чомусь крикнув: “Хенде хох!” Так знаєте - ті німці, котрі старші, таки зразу руки підняли. А потім - у регіт, Спірідоновну - в лікарню, а мені зробили “век” зі школи.

- А до чого тут Спиридонівна?

- Так вона ж уже в тому, моєму новому класі не тільки російську, а й німецьку читала. Бо та вчителька, котра “нємка”, в декрет пішла.

Олексій насупився і підкреслено серйозно глянув на бідолашного Петю. Той хотів ще щось пояснити, але тут із коридору почулися чиїсь енергійні кроки, потім двері розчинилися без стуку і до кабінетику навіть не увійшов, а увірвався начальник міліції Діденко. Зобачивши таку солідну людину, Петя щось писнув і прожогом вилетів за двері, перш ніж вони встигли зачинитися. Я привіталася, вибачилась і теж намірилася залишити свого брата наодинці з його керівництвом. Але Діденко зупинив мене:

- Маріє, будь ласка, залиштеся. Бо тут і щодо вас мова є. По-перше, спасибі, що знову мене виручили - стосовно перевіряючого. Бо ж ви знаєте: міністри міняються, а такі от горобчики зі своїх гілочок не падають. Мусимо зважати! Спасибі!

- Та нема за що.

- Як то - нема? Будь моя воля і ваша згода, то я би вас, Маріє, з вашим родичем місцями поміняв.

- Ой, не треба! Свині не винні! З таким свинарем за тиждень повиздихають.

- Зараз буде і про свинство. Доповідай, майоре, чим ти зараз зайнятий?

- Готуюся до вашої накачки.

- Гуморист… по службі чим зайнятий?

- Проводжу оперативно-розшукові дії.

- По якій справі?

- Ну, ви ж знаєте: зникнення вчителя Панченка.

- А Рейтаровських чого ти сюди приплів?

- Ну, версії розробляю. Ця теж має право на існування.

- Не мороч мені голову. Кажи чесно: ти справу про вбивство Панченка порушуєш? Тільки не дивися на мене, як голодне теля на мамку.

- Ну я ж кажу: з одного боку проводяться оперативно-розшукові дії щодо зникнення. Але паралельно розробляю певні версії.

- Майоре, для початку офіційне зауваження від мене, за процесуальне хуліганство. Ти що повинен був зробити? Прийняти заяву по зникненню людини і вести її, як належить. А якщо виникла підозра, що людина не просто зникла, а стала жертвою злочинця, то ти повинен був не в Шерлока Холмса гратись, а паралельно таки порушити кримінальну справу про вбивство.

- Але ж ми ще нічого не знайшли - ані живого Панченка, ані - свят-свят-свят - неживого.

- А це ми зараз перевіримо: як тут деякі самовпевнені молоді майори інструкцій дотримуються. Доповідай, що зробив по розшукам. Хоча ні, стоп! Не треба. Я про інше запитаю. Ти всіх свідків допитав? Окрім касирок на станціях. Чого мовчиш?

- Я не мовчу, я пригадую. Ну, звичайно, з його однокурсниками говорив, але не з усіма. Тільки з нашими, що в райцентрі живуть. Бо більшість ще того вечора роз’їхалися.

- Олексо, дурнику ти мій самовпевнений. А тобі не спадало на думку, що Панченко, приміром, теж роз’їхався з кимсь із своїх старих друзів?

- Куди роз’їхався?

- В гості! І то далеченько, скажімо, до Слов’яносербська. А то й на Урал махнув. Тим більше, візи в Росію поки що не треба.

- Так він же з поминок першим вийшов.

- От-от, побіг на станцію, щоб і собі квитка взяти. Там дочекався друга, сіли разом і - ой ти машина, ой ти желєзна, куди ж ти милого завезла?

І Шерифа і мене така версія, чесно кажучи, спантеличила. Тому я й наважилася встрясти у службову розмову:

- Ну, припустимо, потягло людину у мандри. А чого ж він дочці нічого не сказав, не подзвонив? Він же не маленький хлопчик, розуміти мусить…

- Ех, Маріє, Маріє, поживете бодай із моє… Є така штука як психологія старих людей. Вони, зокрема, смерть своїх ровесників сприймають набагато болючіше, ніж молоді. Бо думка одразу в голову стукає: це ж і мені скоро туди! От і кидаються світ за очі, наче від смерті тікають. А потім - посидять із другом, побалакають, поспівають: “А молодість не вернеться, не вернеться вона…” - та й вйо додому.