Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- От ви розумієте, Маріє, - пробурмотів Петя, - коли оцей представник влади на місцях починає казати мені “ви”, та ще й на прізвище, то у мене волосся дибки стає і мурашки по спині… таки точно в могилу зведе. На нервовому ґрунті.

- Пе-е-етю, - змолилася я, - на нервовому ґрунті я зараз комусь таки волосся дибки поставлю! Давай, розповідай про жінку.

- Так я ж тоді в шостому класі вчився. І цю жінку на власні очі бачив. А вона такий крик здійняла, з класу вигнала, зошита порвала!

- Хто, чорна жінка?

- Ні, чорнорота комісарша.

- Петю, - застогнав Шериф, - з тобою мене біла гарячка і без випивки вхопить. Відповідай на запитання: хто така чорнорота комісарша?

- Наша класна. Вчителька.

- Класна керівничка, зрозуміло. Далі: чому чорнорота - здогадуюся. А чому комісарша?

- Бо вона жінка цього… скаженого комісара. Його так старі люди звали.

- Стоп-стоп-стоп! Я цю кликуху вже не раз чув. Чи не старого Рейтаровського?

- Ну а я ж про що кажу? Він у колгоспі парторгом, а його жінка у нас у школі. А про синка казали, що він старого Панченка вбив, а його батьки відкупилися.

- Петре, ближче до справи. Хто така чорна жінка? Не негритянка ж, напевне?

- Звідки негра у нашому селі візьметься, та ще й сорок років тому? Жінка, вся в чорному, отак. І в чорній хустці, що все обличчя закривала, тільки очі блимали. І теж чорні. І тихо-тихо так, аж страшно.

- А як це ти очі розгледів?

- А я у кущах ховався. Коло хати баби Химки. І бачив, як вона до неї вночі заходила, а потім вийшла і так проти місяця очима блимнула - у-у-у! І по стежці через город - до ставка. А там сіла в човен, перепливла на той бік - і щезла.

- Ну добре, прийшла якась жінка до нашої баби… хоча, це вона зараз баба, а тоді не така й стара була. А що вночі - то коли могла, тоді й прийшла.

- Так вона ж не до баби приходила, тої вдома не було, тільки квартирант.

- Квартирант, кажеш? Часом не той, що потім під суд пішов?

- То про що я вам і торочу! Оця в чорному підстерегла, коли баби Химки немає, зайшла, і щось тому хлопцеві поробила, що він назавтра сам пішов до міліції і на себе наговорив. І вже звідти не вернувся.

- То що ж вона йому поробила?

- Може, гіпноз? Люди казали, що він на суді - як не свій був. Наче не розумів, що діється.

- Петю, що люди казали, до справи не підшивають. Тільки те, що сам бачив. А ти - що ще бачив?

- А от як ви поясните, що зайшла вона з якимсь клумаком, а вийшла - без?

- Поки що, Петю, нічого і ніяк не поясню, бо не розумію головного: чого на тебе чорнорота комісарша так визвірилася?

- От я до вас через те і прийшов, щоб ви розібралися. Що я їй зробив? Вона загадала твір на вільну тему. Я й написав, як цю чорну жінку бачив. А вона закричала: мало того, що Петя уроки прогулює, так ще й з учительки знущається: твір із Гоголя переписує. А у Гоголя такого немає, я вже потім усього перечитав! Немає! Але що я міг довести! Спасибі, що не вигнали, а тільки на другий рік лишили.

- Петре, - несподівано лагідно сказав Шериф, - а ти часом ту жінку в чорному не пізнав? Тільки що тоді розказувати побоявся? Я вгадав?

Петя засовався на стільці, кілька разів гірко зітхнув, напився води з казенної карафи і нарешті наважився:

- Пізнав! Тільки не тоді, а пізніше.

- Коли? Де?

- Ну, десь через місяць може. Ми у Володьки Булаха з пацанами засиділися. У карти грали на щиглі. Виходжу - а вже темно. То я не вулицею додому пішов, а городами навпрошки побіг.

- Хто прошкує, той дома не ночує…

- Точно! Бо як добіг до старого цвинтаря, дивлюся - з воріт якась мара виходить. Із цвинтаря! О дванадцятій ночі! Я ледь не вс… гм…

- Ледь не всівся на землю, так, Петю?

- Ага! А потім придивився - а то жінка в чорному. Вийшла, одразу праворуч повернула і йде на наш куток. Я тихенько слідом. І раптом хто як в лоба вдарив: це ж вона! Чорна жінка!

- З чого взяв?

- З походки. Вона у неї така була… вибачайте, Маріє, на слові, як іде, то дупа по ногах нижче колін калатає. Точно вона! Та чорна точнісінько отак від бабиної хати до човна йшла.

- Добре, опізнав ти її, а далі що?

- А далі? Вона йде, я за нею, навшпиньки. На щастя, та чорна жодного разу не озирнулася. Коло хати Рейтаровських зупинилася, до двору зайшла і двері посмикала. Зсередини було замкнено, то вона кулаком! З хати про щось запитали, вона у відповідь: хто-хто… Я! Тут я її й знову пізнав. Чорнорота комісарша.

- Це та, котра класна керівничка твоя і жінка старого Рейтаровського?

- Ага! І матір того шмаркача, що разом зі своїми дружками старого Панченка вбив. Так я чого прийшов? Усі ж, хто що надумає, приходили - задля користі справи. А я хіба - фригід якийсь, що корисну інформацію приховуватиму?