Джеймс Чейз - Міс Шамвей і чорна магія

— Покличте міс Брандт, — звелів Пеппі.

Управитель мовчки пішов.

Пеппі й Лу залишили мене посеред кімнати і відійшли до вікна. Вони трохи пошептались, і Лу вдоволено гигикнув. Я бадьорився як тільки міг.

— Не гайте часу, джентльмени! У вас лишилося всього тридцять вісім хвилин, щоб віддати мені Аріам. Я жартувати не збираюсь. Усі козирі в мене на руках. Віддайте дівчисько, а ні — то плівка потрапить до Саммерса. Де Аріам?

Пеппі криво посміхнувся.

— Не знаю і знати не хочу. Я застерігав тебе щодо подвійної гри. Тепер за все заплатиш!

Двері відчинились, і на порозі з'явилася Лідія Брандт. Вона подивилася на мене, мов тигриця.

— Наш приятель виявився нечемним. Не хоче з нами розмовляти, — жартівливо поскаржився Пеппі. — Я думаю, тобі приємно буде переконати його.

— Таки приємно, — всміхнулася Лідія.

— Що ти збираєшся з ним зробити?

Вона підійшла до спиртівки, що стояла на столі, й запалила її.

— Хочу ще раз поставити свій дослід. Минулого разу він у мене вийшов не зовсім так, як я хотіла.

Пеппі знизав плечима і довірчо пояснив мені:

— Вона запевняє, що може зрізати повіки розпеченим ножем. А я доводжу, що піддослідний при цьому неодмінно осліпне.

— То й що? — усміхнувся Лу. — Хай собі експериментує. Чхати нам на очі цієї сволоти.

Я похолов від жаху.

Лу покликав двох гевалів, яких я вже бачив у Маддоксовому кабінеті.

— Зв'яжіть-но його, щоб не брикався. Якщо надумає вириватись, дайте по казанку.

Коли вони почали зв'язувати мені руки, я різко вивільнив праву й врізав у око одному з бандитів.

Лу Келлі прийшов на допомогу колегам, і його кольт опустився мені на потилицю.

Опритомнівши, я побачив, що міцно прив'язаний до стільця. Пеппі поглянув на годинник.

— Часу мало, — зауважив він.

Лідія заспокоїла шефа:

— Це недовго.

Вона ретельно нагрівала над полум'ям спиртівки тоненький клинок.

— Після цього не ходитимеш більше на любовні побачення, — сказала вона, дивлячись на мене своїм хижим поглядом.

— Не робіть дурниць, — нервово мовив я. — Який у цьому сенс? Вона перевела погляд на клинок, який уже світився червоним.

— Спочатку ти нічого не відчуєш. Майже нічого. — Вона неначе нависла наді мною. — Якщо, звісно, сидітимеш спокійно. Тоді, може, й зір збережеться. — Мій страх видимо тішив її.

— Ну, що ти вирішив? — поцікавився Пеппі.

— Я все скажу, — відповів я, ухиляючись від розпеченого клинка.

— Де плівка?

Я назвав адресу міс Гаршт.

— Мерщій туди! — кинув Пеппі до Лу. — Маємо ще десять хвилин!

— Стривайте! — крикнув я їм навздогін. — Ця лялечка і справді здатна зробити те, про що говорить?

Пеппі зупинивсь і посміхнувся.

— Звичайно, здатна. Можеш не сумніватися. Хай це буде тобі невеличка наука. Щоб не ліз у мої справи. — Потім мовив до Лідії: — Коли закінчиш, скажи Тоні, щоб викинув його в річку.

Вона кивнула головою.

— Ми довго не затримаємось, — пообіцяв Пеппі.

І вони пішли, залишивши мене наодинці з Лідією.

Вона оглянула ножа й знову почала водити ним над полум'ям.

— Треба, щоб добре розпікся. А то нічого не вийде.

Я був на грані розпачу.

— Ну, почнімо. Тільки не сіпайся. Операція швидка й безболісна. Кілька секунд — і все, — зі сміхом сказала садистка і вхопила мене за чуприну.

Я вперся підборіддям у груди, щоб не дати їй торкнутись очей.

— Не заважай мені, — сказала вона з досадою і відтягла голову за волосся.

Я щосили опирався, притискаючи підборіддя до грудей. А вона тягла за чуприну з такою силою, ніби хотіла здерти скальп. І раптом уколола мене у вухо розпеченим вістрям. Я закричав і відкинув голову назад. Цього й хотіла садистка. Розжарений до червоного клинок майнув за сантиметр від моїх очей.

У цю мить двері відчинились, і до кімнати ввійшла Аріам.

Лідія пустила мою чуприну й відступила на крок. Аріам здивовано витріщилась на нас.

Та Лідія швидко опанувала себе.

— Забирайся! Тобі тут нічого робити!

— Що це вона з тобою витворяє? — спитала Аріам, і очі її зблиснули.

— Хоче вирізати мені повіки. Це давній добрий звичай у її родині.

— Е ні! — рішуче заявила Аріам. — Поки я тут, цьому не бувати! — І поклала на стіл сумочку та рукавички.

— Забирайся! — вереснула Лідія. — Не лізь не в своє діло! Я сама знаю, що мені робити.

— Він мій. І ніхто інший не сміє його торкатись!

Лідія підскочила до неї і замахнулася ножем.

Я закричав. Але мій страх виявився даремним. Аріам не потребувала захисту.