Джеймс Чейз - Міс Шамвей і чорна магія

Здоровань-ірландець випростав руку і, збліднувши, видушив із себе:

— Боже праведний! У цій крамниці йде дощ!

Я думав, що Кленсі лусне від люті.

— Хіба ти не знаєш, віслюк безмозкий, що в приміщенні не може йти дощ? Не виконаєте наказу — всіх позвільняю!

Майра знову клацнула пальцями, і Кленсі напружився, мов струна.

— Боже мій, справді дощ! — пробелькотів він, дивлячись на стелю.

Ірландець, зіщулившись, вигукнув:

— Я ж казав вам, шефе! А то я й справді подумав був, що зсунувся з розуму.

Не зі стелі, а звідкись із повітря на голови фараонів лив дощ.

Вони безладно забігали, рятуючись від струменів води, але дощ переміщався разом з ними. Я зроду не бачив такої чортівні.

— Твоя робота? — спитав я в Майри.

— А чия ж іще? Ти не знав, що я вмію керувати дощем? Це стародавня таємниця нагуале.

Тут її увагу привернула руда продавщиця, що з отетерілим виглядом сиділа на підлозі.

— Ось іще одна особа, якій не завадить охолонути, — заклопотано промовила Майра.

Цього разу вона перевершила себе. На бідолашну руду ринув цілий водоспад. Та з криком підхопилася, метнулася праворуч, ліворуч, але дощ переслідував її скрізь. За кілька секунд вона змокла до нитки.

— Отак воно краще, — із задоволеним виглядом зауважила Майра. — Вона вже не здається тобі такою принадною?

Руда мала вигляд трупа, виловленого з річки. Тепер я й сам дивувався, як вона могла мені сподобатись.

— Ні.

Майра знову клацнула пальцями. Дощ припинився.

Кленсі та його агенти намагалися витертись геть мокрими носовичками. Руда в істериці тіпалася на підлозі.

Майра холодно звернулася до фараонів:

— Якщо ви надумаєте засадити нас до вашого собачого фургона, дощ піде знову.

— Що хочете, те й робіть, міс, — погодився вкрай знічений Кленсі. — Ніхто вас і пальцем не зачепить.

Майра знову піднялася над землею.

— Отак і веди мене вулицями аж до їхнього закладу, — сказала вона. — Чим більше свідків, тим краще.

У цей час і з'явився Сем Богль.

Видно було, що він прийняв на борт чимало спиртного. Його безтямний погляд уперся в Майру.

— Не пробуй тікати, — промовив він глухо. — Дон був моїм другом. Жінці, що вбила бідолашного Дона, не втекти від покари.

— Його вбила не я, — спокійно заперечила Майра. — Хто-хто, а ти б мав повірити цьому, Семюелю.

— Ні, його порішила ти! — У Семових очах спалахнув лютий вогник. — І тепер заплатиш за це, кралечко. Ось тобі…

— Обережно! — крикнув Віскі у високому стрибку.

Та було вже пізно. Прогримів постріл. Майра заточилась уперед, потім упала.

Усі очі були звернені на неї. Ніхто не міг зрушити з місця. Пістолет випав з Семової руки.

Я схилився над Майрою і почув, як Сем простогнав:

— Я не хотів цього робити. Правда! Я не хотів цього!..

Довелося чекати понад годину, перш ніж лікар зміг сказати щось певне щодо Майриного стану.

У приймальні були Кленсі, Саммерс, Віскі, Богль і я.

Саммерс і Кленсі очей не зводили з Віскі. Вони, здавалося, ніяк не могли повірити в таку дивовижу. Саммерс, хоч його і попередили, ледве не онімів, почувши, як заговорив наш пес. Одначе в нього вистачило ґречності вибачитись перед нами.

— Ви, звичайно, вільні, — сказав він. — Тільки б не померла дівчина! Але як подати всю цю історію? Це найнеймовірніша справа, з якою я будь-коли стикався. Не вважайте мене надто недовірливим, Мілане, але якщо хочете привести ту другу дівчину, то дійте, друже.

Та я не мав ніякого бажання розшукувати Аріам. Усвідомлення того, що поряд, у маленькій палаті, бореться за життя Майра, забирала в мене всю енергію. Мені хотілося тільки одного: бути близько. Може, випаде змога побачити її.

Віскі тримався поруч зі мною.

Отак ми сиділи й чекали. Коли, нарешті, з'явився лікар, я навіть не насмілився озватись.

— Хто з вас містер Мілан? — спитав він.

Саммерс підвівся і щось шепнув йому. Лікар знизав плечима. Потім Саммерс кивнув мені, і я підійшов до них. Віскі йшов за мною. Мені здавалося, ніби до кожної моєї ноги прив'язано по гирі.

— Як вона, докторе? — спитав я, занепокоєно дивлячись на його стомлене обличчя.

— Все ще кепсько, — відповів він. — Вона вперто вимагає вас. Але постарайтеся не надто турбувати хвору. Боюся, що надія дуже мала.

Я вхопив його за руку.

— Вона повинна видряпатись! Треба врятувати її, чуєте?

— Робимо все, що можемо, — стандартно відповів він, з гримасою болю вивільняючи руку. — На жаль, вона не хоче нам допомогти. Вона не бореться за життя. Мені здається, що дівчина не хоче жити.