Джеймс Чейз - Міс Шамвей і чорна магія

Вона відступила.

— Не подобаються мені ці штуки. Зовсім не подобаються!

У цю мить до нас приєднався Кленсі, що нарешті звільнився від обурених клієнток.

— Чому ви чіпаєте цей манекен? — запитав він з підозрою.

— Не хвилюйтесь. Усе гаразд. Манекени мене завжди вабили.

— З цією фігурою щось не так! — вигукнула руда продавщиця. — Мені здається, вона хоче злетіти.

Кленсі недовірливо глянув на неї.

— Злетіти? Що це ви таке верзете?

— Не знаю… Нічого я не знаю! Тільки вона… неначе підскакувала!

— Не сприймайте слова дівчини всерйоз, Кленсі. Їй сьогодні видимо нездужається.

Кленсі перевів погляд з мене на Майру.

— А! Он воно що! — Голос його осікся. — Як же я раніше не здогадався!

Він швидко ступив до Майри і, перш ніж я встиг йому перешкодити, зірвав з неї капелюшка.

Майра навіть не ворухнулася. Погляд її осклів.

Кленсі уважно вдивлявся їй в обличчя.!

— Атож… Вона… Звісно, це вона… Ну, годі грати комедію! Ви заарештовані!

Я відскочив і відпустив Майрине плече. І тоді вона злетіла, вислизнувши з рук Кленсі, що кинувся до неї.

Вона зависла на висоті близько трьох метрів, а геть приголомшений Кленсі затулив обличчя руками і белькотів, не тямлячи себе:

— Боже мій!.. Боже мій!.. Який жах!..

— Ну що ви, друже! — Я поплескав інспектора по спині. — Невже ніколи не бачили манекенів, легших від повітря? Скоро це призведе до справжньої революції на транспорті.

— К бісу транспорт! — заявив Кленсі, дивлячись на Майру крізь пальці. — З мене задосить своїх проблем!

Саме в цей час, ніким не помічений у загальній метушні, до крамниці ввійшов Віскі. Ніхто не звертав на нього уваги: продавщиці репетували, завідувач стояв, наче закам'янів, агенти, роззявивши роти, завмерли, мов громом уражені.

Та найприкріше було те, що руда в нестямі кинулась мені на шию і верещала просто у вухо.

Віскі підійшов до мене і схвально кивнув головою.

— Ви, я бачу, марно часу не гаєте. Гарненька мишка, далебі!

Руда вереснула так, що задзвеніли шибки вітрини, і впала на підлогу. Кленсі підняв руки, ніби захищаючись від удару, і відступив до стіни. Продавщиці замовкли, наче по команді, і попадали непритомні на руки послужливих агентів.

— То як ви тепер ставитеся до казочок про жінок, які літають, і собак, що говорять? — недбало поцікавився я.

— Ой, не питайте! — весь тремтячи, відповів Кленсі. — Ну що ж, їдьмо до шефа.

Віскі обнюхав руду.

— Цікаво спостерігати, як легко ці куріпочки зомлівають. — І лизнув її в щоку.

— Та звеліть ви йому замовкнути? — нервово вигукнув Кленсі, дивлячись на Віскі як на втілення кошмару. — Я цього не витримаю!

Майра блискавично спустилася мені перед очі.

— А тепер, — сказала вона, — мені краще залишити це приємне товариство.

— Ні, ні! Треба поставити всі крапки над «і». Поїдемо до Саммерса!

Вона ковзнула мені в обійми. Дивовижне порозуміння!

— Все буде добре, — пообіцяв я. — Доведеться їм повірити очевидному.

— Може, ви скажете їй, щоб вона спустилася на підлогу, — попросив Кленсі, силкуючись опанувати себе. — Такі речі дуже діють на нерви.

— А може, мене теж щось у вас дратує, — похмуро озвалася Майра. — Але ж я не роблю вам зауважень.

— Що є, те є, — розважив я. — Ти покажеш їм свої фокуси в присутності свідків. Ходімо, люба.

Я взяв її за плечі й почав підштовхувати до дверей. Це було дивовижне видовище. Майра, склавши руки на грудях, линула в повітрі, а я ніби штовхав дитячу коляску без коліс. Віскі тюпав услід за мною.

Простуючи до дверей крамниці, я намагався ні на мить не випускати Майру з рук.

— Слухайте, — гукнув Кленсі, підбігаючи до нас, — чи не могли б ви все-таки вдатися до звичного способу пересування?

— Ні! Ви самі змусили нас до цього! — сердито відрубав я.

Кленсі розгублено огледівся довкола.

— Гей, ви! — крикнув він до агентів. — Посадіть цих двох у машину!

Агенти завагалися, одначе не виконати наказ побоялись і обережно рушили до нас.

— Здається, вони починають нахабніти, — сказав я Майрі.

Її очі зблиснули.

— Досі я була доволі лагідна. Якщо вони не розуміють доброго ставлення, я їх провчу.

Вона стала на підлогу. Тепер ті нишпорки посміливішали і взяли нас у кільце.

Майра клацнула пальцями, і агенти раптом завмерли, наче до чогось придивляючись.

— Здається, дощ починається, — сказав один з них занепокоєно.

— Годі! — гримнув Кленсі. — Що за дурні балачки! Не чули мого наказу! Заарештуйте цю жінку!