Джеймс Чейз - Міс Шамвей і чорна магія

Ці слова збудили в моїй пам'яті якийсь спомин.

— Новий місяць? Ви точно знаєте, що завтра новий місяць?

— Авжеж. Ми, жінки, мусимо зважати на місячні фази.

— К бісу фази! Яке завтра число?

— Тридцять перше липня. Може, ви дзвоните з безлюдного острова? Зазнали корабельної аварії?

Я мало не впустив трубку. Кінець місяця!

Мені пригадалися слова Анселя. Адже саме в кінці місяця Майра втратить свою могутність. Я кинув швидкий погляд на стінний годинник. 17.15. Лишалося менш як сім годин, щоб усе залаштувати.

— Алло!.. Алло!.. — гукала телефоністка. — Алло, де ви там?.. Даю вам міс Гаршт.

Гаршт виявилася кмітливою. Мені не довелося розтлумачувати деталі. Вона тут-таки назвала адресу і пояснила, як потрапити до помешкання. Я подякував і повісив трубку. У мене було таке враження, що за останні хвилини я схуд на кілька кілограмів.

Я квапливо вибіг з кав'ярні. Віскі сидів у машині на підлозі. Майри не було.

— Де вона?

— Сідайте, — гостинно запросив Віскі. — Де ви так довго пропадали?

Я похолов від лихого передчуття.

— Довго ще чекати? — сердито спитав водій.

— Сиди мовчки й відпочивай! — буркнув я, а Віскі показав ікла.

Раптом таксист вискочив з машини і як навіжений дременув вулицею.

— Приємної пробіжки! — гукнув я навздогін. — Коли скучиш — вертайся! — А тоді спитав у Віскі: — То куди ж вона поділася?

— Вона недалеко. Але пильнуй, там фараони!

— Вони її схопили? Кажи!

— Я дав їй лише дві хвилини, — похмуро відповів Віскі. — Вона пішла до отієї крамниці навпроти, де торгують жіночими речами. Тільки-но ви нас залишили, вона помітила вітрину й подалася туди, хоч я й заперечував. Її зразу ж угледів агент, і за п'ять хвилин крамницю взяла в облогу чи не вся нью-йоркська поліція.

Я подивився на крамницю. Перед нею стовбичили два підглядачі і з удаваним інтересом роздивлялися на виставлені у вітрині зразки.

— Кого вони чекають? — спитав я, з острахом угадуючи можливу відповідь.

— А я звідки знаю, — похмуро відповів Віскі.

Було видно, що він теж занепокоєний.

— Нічого сидіти тут марно. Піду погляну, що там діється. Чекай мене тут.

Я виліз із таксі і перейшов вулицю. Обидва агенти рушили до мене. Ми зустрілися біля входу. Тут-таки звідкись вигулькнув і Кленсі.

— Так-так, — з посмішкою сказав я. — Маєте якісь пропозиції?

— А, ось і ви! — вигукнув Кленсі, палаючи благородним обуренням. — Я шукав вас повсюди. Де вона?

Я ввійшов і повів очима по крамниці. Непоганий інтер'єрчик! Гарні меблі, м'яке світло, скрізь дзеркала. Килими, що глушать звук ходи. У нішах, розташованих по всій залі, — манекени людського зросту. На них зразки білизни, вечірніх суконь, купальних костюмів. Але Майри ніде не видно.

Я обернувся до Кленсі.

— Про кого ви спитали? — мовив я. — Мені здається, ви знервовані. Живіть спокійніше, не нервуйтеся через дрібниці. Зверніть увагу, приміром, на отих жінок. Хіба вони не примушують битися швидше ваше серце?

— Не треба мене дурити! — люто крикнув Кленсі. — Вона зайшла сюди! Потім тут з'явилися ви. Чи ви мене за ідіота маєте?

— Весь час ви кажете «вона», «вона». Хто «вона»? Про кого йдеться?

— Про Майру Шамвей, ясна річ! — відповів Кленсі, стискаючи кулаки. — Начувайтеся, Мілане, її розшукують за вбивство!

— Розумію, розумію. Але до чого тут я? Випадково заходжу до крамниці — і раптом… Хочу й сам попередити вас, Кленсі: моя газета не терпітиме брутального поводження зі мною.

Мої слова справили належне враження. Кленсі переніс гнів на своїх нишпорок.

— Чого ви стовбичите там, як опудала? Шукайте її, хай вам чорт! Обдивіться кожен закапелок! Вона зайшла сюди, і ви повинні її знайти!

До нього підтюпцем підбіг переляканий завідувач.

— Нізащо! — прошепелявив він. — Я не дозволю нічого подібного! Наші клієнтки не пробачать нам такого приниження! Майте совість! Ви чуєте?

— Зажди! — кинув Кленсі агентові. Тоді звернувся до завідувача: — Чого ви від мене хочете? Я виконую свій обов'язок! П'ять хвилин тому сюди увійшла блондинка. Де вона?

Завідувач у розпачі змахнув руками.

— Я бачив, як вона заходила до котроїсь із цих кабін, — він показав пальцем на найближчі ніші. — Бог знає, яким дивом вона зникла!

— Ми повинні її знайти, — процідив Кленсі. — Пошліть одну з ваших продавщиць, нехай усі жінки вийдуть з кабін.

— Та ви що — здуріли? — сердито вигукнув я. — Навіть такий недотепа, як ви, має тямити, що жінки можуть бути роздягнені!

— Вас не питають! — Кленсі почервонів. — Я мушу знайти ту дівицю. І я знайду її, навіть якщо це буде моя остання справа.