Джеймс Чейз - Міс Шамвей і чорна магія

— Я можу її побачити?

— Так. Тільки хвилину, не більше. І будьте обережні в розмові.

У супроводі Віскі я ввійшов до маленької палати.

Майра лежала тендітна й бліда. Я сів поруч і взяв її за руку. Вона розплющила очі й ледь чутно прошепотіла:

— Я боялася, що ти не прийдеш.

Віскі присунувся ближче. Майра погладила його, потім знову подивилася на мене.

— Навіть ціла банда не перешкодила б мені прийти до тебе, — сказав я, намагаючись усміхнутись. — Тепер тобі треба відпочити, люба. Мене пустили тільки на хвилинку.

— Я відпочину… Дуже стомилась… Оце трохи поспала, і тепер мені краще.

— Слухай, дівчинко. Лікар каже, що ти не борешся за життя, — швидко заговорив я, погладжуючи її руку і відчуваючи, як нестерпно пече в очах. — Допоможи сама собі. Ти дуже потрібна і мені, і Віскі. Ти ж не захочеш покинути нас.

— Так важко боротися… — сонно пробурмотіла Майра. — У мені ж тільки половина моїх сил. З другою половиною я боролася б краще.

І тут я збагнув, чому вона не могла видужати. Для боротьби їй потрібна була Аріам. Та перш ніж я встиг щось сказати, медсестра звеліла мені йти. Я поплескав Майру по руці.

— До побачення. Обіцяй, що почекаєш мене.

Я бачив, як їй важко триматися. Вона відповіла дуже тихим серйозним голосом:

— Вертайся швидше.

Я вийшов.

— Кепсько, еге ж? — спитав Саммерс.

— Боюся, що так. Нічого, як я трохи прогуляюся?

— Звичайно, — співчутливо відповів він. — Я все розумію. Ідіть.

Я підійшов до Богля.

— Кріпися, друже. Зроблю все, щоб урятувати тебе.

Семові очі були повні сліз.

— Сам не знаю, чому я це зробив, — сказав він скрушно. — Був тоді як божевільний… Неначе щось осліпило мене. І ось…

Що я міг йому сказати? Ми з Віскі вийшли на вулицю.

— Віскі, треба знайти Аріам. Це єдина змога врятувати Майру.

— А що вона може зробити?

— Як ти не розумієш! В ній половина Майриних сил і волі. Якщо їх з'єднати, вони зможуть боротись як слід. Пеппі має знати, де вона. Тому спершу треба побачити його.

— Це дуже ризиковано.

— Я й сам розумію. Але що вдієш? Якщо Пеппі не скаже, де вона, все полетить під три чорти.

— Він же з вами й розмовляти не захоче, якщо не передасте йому ті знімки. От якби ви їх мали, то змогли б з ним домовитись.

Я подивився на годинник. 19.50. Маддокс уже пішов з роботи.

— Твоя правда, — сказав я і зупинив таксі.

Якщо пощастить втрапити до Маддоксового кабінету, я, може, знайду спосіб відкрити сейф.

Віскі, неохоче плигаючи в машину, сказав:

— Не хотілося б вплутуватись у цю справу. Може, я відбудуся якоюсь порадою?

— Ти підеш зі мною, — сказав я твердо. — Якщо ми зможемо непомітно піднятися до кабінету, все буде гаразд.

Віскі неспокійно клацнув зубами.

— Собак саджають до в'язниці?

— Ні, їх пристрілюють.

— От цього я й боюсь.

— Нічого з тобою не станеться. У крайньому разі поб'ють, як ото тоді, — «втішив» я його.

Я зупинив машину на розі вулиці, і далі ми рушили пішки. У цей час у будинку вже не чергував портьє, проте був ризик наразитися у вестибюлі на знайомого розсильного.

Швидкий погляд крізь засклені двері дав мені надію.

— Є шанс, — сказав я Віскі. — Цього хлопця я не знаю. Ходімо.

Розсильний байдужно подивився на нас.

— Мені потрібен шеф нічної служби. Я його приятель. Можна піднятись?

— Еге ж. Дорогу знаєте?

Я кивнув, і ми рушили до ліфта.

— Принаймні тут минуло гладенько, — мовив я уже в кабіні.

Віскі зітхнув.

— За це вам можуть вліпити років п'ять. Навіть Саммерс нічого не вдіє.

— Не каркай!

Двері ліфта відчинились, і ми вийшли на восьмому поверсі. Останні двері в кінці коридора вели до Маддоксового кабінету. Коли ми підійшли до них, Віскі захвилювався.

— Стривайте. — Він нашорошив вуха.

Я теж прислухався, але нічого не почув.

— Ти певен?

— Звичайно! Собачий слух кращий за людський.

Я дуже обережно підійшов до дверей і припав вухом до замкової щілини. І справді, в кабінеті чулися приглушені голоси.

— А, чорт! Що ж тепер робити?

— Може, перечекати де-небудь?..

Я безгучно прочинив двері і крізь шпарину оглянув першу кімнату. Там нікого не було, але з другої кімнати — особистого кабінету Маддокса, двері до якого були відчинені, — долинали голоси.

— Почекай мене, — сказав я і ввійшов до першої кімнати.

Я перетнув її і рушив попід стіною до відчинених дверей. Те, що я побачив, примусило мене завмерти.

Перед Маддоксовим сейфом стояв Пеппі. Поруч з ним був його помічник Лу і ще двоє незнайомців.